Глиняні ноги

— Е... на смерть? — спитав він.

У загальній тиші можна було би почути, як пролітає муха.

— Ще ні, — сказав Ваймз.

У залі почали повертатися голови. Центром всезагальної уваги тепер став доктор Дауні, глава Гільдії найманців.

Дауні кивнув.

— Я нічого не знаю про яку-небудь домовленість щодо Правителя Ветінарі, — сказав він. — Крім того, упевнений, загальновідомим є той факт, що ми виставили за Патриція ціну в мільйон доларів.

— Дійсно, хто має такі гроші? — сказав Ваймз.

— Ну... наприклад, ви, пане Семюеле, — сказав Дауні. Почулися нервові смішки.

— У будь-якому разі, ми хочемо бачити Правителя Ветінарі, — заявив Боґґіс.

— Ні.

— Ні? І чому ж ні, скажіть, будь ласка?

— Розпорядження лікаря.

— Справді? Якого лікаря?

Сержант Колон за спиною Ваймза заплющив очі.

— Доктора Джеймса Фолсома, — відповів Ваймз.

Минуло кілька секунд, доки до когось дійшло.

— Що? Ви ж не про... Пончика Джиммі? Він кінський лікар!

— Мені це відомо, — погодився Ваймз.

— Але чому?

— Бо багато з його пацієнтів виживають, — сказав Ваймз. Залунали протести, і він здійняв руки. — А тепер, панове, я мушу вас покинути. Десь ходить отруювач. Я хотів би знайти його до того, як він стане вбивцею.

Він рушив сходами назад нагору, намагаючись ігнорувати вигуки за спиною.

— Ви впевнені щодо старого Пончика, ваша милосте? — поцікавився, наздоганяючи його, Колон.

— Ну, от ви йому довіряєте? — спитав Ваймз.

— Пончику? Звичайно, ні!

— Правильно. Він нечесний, тож ми йому й не довіряємо. Тут усе гаразд. Але я бачив, як він виходив коня, про якого всі інші говорили, що його можна лише забити, щоб не мучився. Кінський лікар мусить досягати результатів, Фреде.

І це таки було правдою.

Коли пацієнт звичайного лікаря після всіх кровопускань і гірчичників помирає суто від відчаю, той завжди може сказати: «От лихо, божа воля, з вас тридцять доларів, будь ласка», — і спокійно піти. Це через те, що людські істоти нічого не варті (в буквальному сенсі цього слова). Тим часом добрий скаковий кінь може коштувати двадцять тисяч доларів. Лікар, який дозволить такому коневі надто рано вирушити до гігантського вигулу на небесах, має великі шанси почути з якого-небудь темного провулка щось на кшталт «Пан Хризопраз дуже засмучений», — і короткий залишок його життя матиме в собі нещасний випадок.

— Куди поділися капітан Морква і Анґва, здається, не знає ніхто, — доповів Колон. — У них сьогодні вихідний. І Ноббі ніде не знайти.

— Ну, це швидше привід для втіхи...

— Біп-біп-біп-дзинь! — сказав голос із Ваймзової кишені.

Він витягнув маленький органайзер і підняв кришку.

— Так?

— Е... вже полудень, — повідомив бісик. — Обід із вельможною Сибіл.

Він втупився в їхні обличчя.

— Е... все ж гаразд? — спитав він.

Смішинка Малодупко витер лоба.

— Командор Ваймз має рацію. Це міг бути миш’як, — сказав він. — Як на мене, це дійсно схоже на отруєння миш’яком. Подивіться на колір.

— Яка гидота, — сказав Пончик Джиммі. — Він що, їв власну постільну білизну?

— Усі простирадла, здається, на місці, тому, гадаю, відповідь «ні».

— Як він пісяє?

— Е... Гадаю, звичайним чином.

Пончик роздратовано втягнув повітря крізь зуби. Зуби він мав неймовірні. Це було друге, що всі в ньому помічали. Вони мали колір нутрощів невимитого чайника.

— Поводіть його по колу на відпущених віжках, — порадив він.

Патрицій розплющив очі.

— Ви — лікар, чи не так? — спитав він.

Пончик Джиммі невпевнено поглянув на нього. Він не звик до пацієнтів, що вміли розмовляти.

— Ну, так... У мене побувало багато потерпілих від... — почав він.

— Справді? А в мене ніколи не було багато терпіння, — урвав Патрицій.

Він спробував встати з ліжка і важко впав назад.

— Я зроблю мікстуру, — задкуючи, промовив Пончик Джиммі. — Затискайте йому ніс і вливайте її йому в горлянку двічі на день, ясно? І ніякого вівса.

Він поквапився геть, залишивши Смішинку сам на сам із Патрицієм.

Капрал Малодупко роззирнувся по кімнаті. Ваймз віддав йому не надто детальні накази. Він сказав: «Я переконаний, що це не дегустатори. Все, що вони знають, — це що їх можуть попросити з’їсти повну тарілку. Втім, Щебінь з ними побалакає. Ти дай відповідь на запитання „як“, ясно? А запитання „хто“ лиши мені».

Якщо отруту не вжили з їжею чи питвом, що залишається? Цілком ймовірно, що її можна розмістити на подушці, щоб її вдихнули, або крапнути у вухо сплячій людині. Чи її можуть торкнутися. Можливо, малесенька стріла... Чи укус комахи...

Патрицій заворушився і поглянув на Смішинку червоними сльозливими очима.

— Скажіть мені, юначе, ви — поліцейський?

— Е... щойно став, ваша високосте.

— Ви скидаєтеся на представника ґномської раси.

Смішинка не став відповідати. Заперечувати було безглуздо. Чомусь будь-хто міг визначити, що ти ґном, просто поглянувши на тебе.