Глиняні ноги

Дев’ята пінта спинилася на півдорозі до вуст Ноббі.

— Це може коштувати тисячі, — підбадьорливо сказав Рон.

— Як мінімум, — сказав Колон. — І вони ще битимуться за те, щоб заплатити.

— Правильно розіграй свої карти — і зможеш вийти у відставку, — додав Рон.

Кухоль і далі не рухався. Грудкувате обличчя Ноббі одна за одною атакували найрізноманітніші гримаси, засвічуючи, що всередині нього йде страшна битва.

— А справді ж, справді ж! — сказав нарешті він.

Сержант Колон, ледве зберігши рівновагу, відхилився подалі. У голосі Ноббі були інтонації, яких він раніше ніколи не чув.

— Тоді ти зможеш стати багатим і простим, як ти й казав ото, — продовжував Рон, який, на відміну від Колона, не зауважив у Ноббі змін психологічного барометра. — Багатії наввипередки по титул побіжать.

— П-продати п-право п-переродства? — обурився Ноббі.

— Впершеродства, — виправив сержант Колон.

— Родопервенства, — підказав хтось із клієнтів, палаючи бажанням почути продовження.

— Ха! То от шо я вам ск-кажу, — хилитаючись на стільці, заявив Ноббі. — Є речі, які не п-продаються. Ха! Ха! Хто вкраде мого г-гаманця, вкраде д-дірку від бублика, так?

— Точно, я в житті не бачив більш пустого гаманця, — сказали з-за сусіднього столика.

— ...та добре, але що таке те «родопервенство»?

— Б-бо... нащо мені к-купа грошей, га?

Запитання поставило присутніх в глухий кут. Це було запитання з ряду «Що доброго в алкоголі?» або «Охочі на тяжкі роботи є?».

— ...а чому тоді воно «родо»?

— Ну-у-у, — невпевнено запропонував якийсь відчайдух, — на гроші можна купити великий будинок, неміряно хавки, і... випивки, і... жінок, і всяке таке.

— Т-то це, — сказав Ноббі, в якого посоловіли очі, — і є те, шо роб-бить людину щасливою?

Решта пияків нерозуміюче втупилися в нього. Вони потрапили в метафізичний лабіринт.

— Т-то я вам скажу, — проголосив Ноббі, чиє розхитування тепер було таким регулярним, що він нагадував перевернутий маятник. — Уся ця ф-фігня — це нішо, нішо! К-кажу вам, ніщо п-порівняно з г-г-г-гієнологіє...ю.

— Гігієнологією? — перепитав сержант Колон.

— Пращури і все таке, — пояснив Ноббі. — Ц-це значить, що в м-мене є п-пращури, а в-вам не світить!

Сержант Колон вдавився пивом.

— У всіх були пращури, — спокійно сказав бармен. — А то б нас тут не було.

Ноббі скляними очима подивився на нього і безуспішно спробував сфокусувати погляд.

— Так! — нарешті сказав він. — Саме так! Тіки... тіки у мене їх б-більше, роз-зумієш? У цих венах тече королівська кров, мать її так!

— Поки що, — кинув хтось.

Усі засміялися, але в цьому сміхові лунав тривожний дзвіночок, що його Колон давно навчився поважати й побоюватися. Він нагадував йому про дві речі: 1) йому лишилося тільки шість тижнів до відставки, 2) він уже давно не виходив до вбиральні.

Ноббі поліз до кишені і витягнув пошарпаний сувій.

— Б-бачиш? — сказав він, не без зусиль розгортаючи його на шинквасі. — Б-бачиш? Я маю право на г-горб... г-гриб... г-герб, во. Бач ось-о? Написано «граф», еге ж? Це я. М-мене навіть в-вішати не можна, т-тільки відрубати г-голову.

— Це може бути, — сказав бармен, краєм ока пильнуючи публіку.

— Т-ти м-можеш назвати свій зак-клад «Граф Анк-кський», а я заход-дитиму вип-пити, шо ск-кажеш? — спитав Ноббі. — Всі п-почують, шо тут п-п’є граф, і б-бізнес піде вгору.

І я не вим-магатиму за це ані п-пенні, шо ск-кажеш? Всі ск-кажуть, що це — п-паб високого к-класу, ну, т-тут же вип-пиває сам його світлість д-де Ноббс, це — ст-тильне місце.

Хтось схопив Ноббі за горлянку. Колон не впізнав, хто це був. Просто один з укритих шрамами, кепсько поголених завсідників, чиє призначення в цей час доби полягало в тому, аби почати відкорковувати пляшки зубами — або, якщо вечір був дійсно вдалим, чужими зубами.

— То ми тобі не рівня, ти на це натякаєш? — зажадав він.

Ноббі розмахнувся сувоєм. Його рот розтулився, щоб озвучити слова на кшталт — сержант Колон знав точно — «Відчепися, бидло безродне!».

Вмить поєднавши неймовірну кмітливість із цілковитою відсутністю здорового глузду, сержант Колон проголосив:

— Його світлість пригощає всіх!

Порівняно з «Латаним барабаном», шинок «Відро» на вулиці Осяйній був оазою непорушного спокою. Вартові сприймали його так, ніби в їхній власності перебував такий собі мовчазний храм, де поклоняються мистецтву напиватись. Не тому, що тут подавали особливо добре пиво — бо це було не так. Зате його подавали швидко, тихо і довіряли в борг. Це було унікальне місце, де Вартовим не доводилося нікого захищати й нікому служити. Ніхто не здатен споживати спиртне в такій тиші, як Вартовий, який щойно повернувся з восьмигодинного патруля. Це було таким же захистом, як формені шолом та нагрудник. Життя било не настільки боляче.

А власник «Відра», пан Сирник, був чудовим слухачем. Він уважно дослухався до «Повторіть» та «Повторюйте щораз, як я допиватиму». Він також говорив правильні речі, на кшталт «У кредит? Звичайно, офіцере». Ті Вартові, що вчасно не сплачували борг, отримували лекцію від капітана Моркви.