Глиняні ноги

— Він працює на бійні!

— Можливо, ваша милосте, це й не найгірше місце роботи для когось чемного, — сказав Морква. — В будь-якому разі, я перевірив усі архівні справи, які зумів знайти, і, схоже, ґолеми ніколи ні на кого не нападали. І взагалі не чинили жодних злочинів.

— Ох, та годі, — проказав Ваймз. — Усі знають...

Він затнувся; до його цинічного слуху долетів його ж недовірливий голос: — Що, ніколи?

— О, завжди ходять чутки, що хтось знає когось, чий приятель мав дідуся, який чув, як хтось когось убив, і ви самі розумієте, скільки зазвичай в цьому правди, ваша милосте. Ґолемам заборонено завдавати шкоди людям. Це записано в їхніх сувоях.

— Я знаю одне: мене від них тіпає, — сказав Ваймз.

— Від них усіх тіпає, ваша милосте.

— Ходить купа історій про те, як вони коять різні дурниці — виготовляють тисячу чайників або викопують ями глибиною в п’ять миль, — сказав Ваймз.

— Так, але ж це не зовсім те саме, що злочинна діяльність, чи не так, ваша милосте? Це просто прихований опір.

— Що значить «опір»?

— Тупе виконання наказів, ваша милосте. Розумієте... Йому кричать: «Іди роби чайники!» — от він їх і робить. Не звинуватиш же його в тому, що він підкорився наказові. А скільки саме чайників зробити, йому ніхто не говорив. Ніхто не вважає, що їм потрібно думати, от вони й відігруються на тому, що не думають.

— Вони перетворюють працю на бунт?

— Це тільки припущення, ваша милосте. Гадаю, для ґолема такий підхід був би логічним.

Обоє знову машинально обернулися до нерухомої ґолемової постаті.

— Він нас чує? — спитав Ваймз.

— Не думаю, ваша милосте.

— Ну а ця справа із запискою?..

— Е... Я думаю, вони вважають, що мертва людина просто втратила свій чем. Гадаю, вони не розуміють, як ми влаштовані, ваша милосте.

— Я, капітане, цього не розумію теж.

Ваймз дивився в порожні очі ґолема. Кришка Дорфлового черепа так і лишалася відкритою, і через очниці пробивалося світло свічок. На вулицях Ваймз нерідко зустрічав цих лячних потвор, але цей нерухомий ґолем був у чомусь іще страшнішим. Уява сама собою малювала, як ці очі спалахують, створіння встає і йде вперед, розмахуючи кулаками-молотами. І це було більше, ніж уявою. Скидалося на те, що такою є природа речей. Можливістю, яка чекає на слушну мить.

«Ось чому ми всі їх ненавидимо, — подумав він. — Ці бездушні очі стежать за нами, ці величезні обличчя обертаються нам услід, і хіба це все не має такий вигляд, ніби вони беруть все і всіх на замітку? І коли ми чуємо, що десь у Квірмі ґолем розбив чиюсь голову, хіба ми не готові наперед і з радістю цьому повірити?»

Внутрішній голос, голос, який зазвичай він чув лише тихої нічної години або ж, за давніших часів, на половині пляшки віскі, додав: «Враховуючи, як ми їх використовуємо, можливо, ми боїмося, бо знаємо, на що заслуговуємо...»

«Ні... за цими очима нічого немає. Тільки глина й чарівні слова».

Ваймз знизав плечима.

— Я сьогодні ганявся за ґолемом, — сказав він. — Той був на Латунному мосту. Клята потвора. Слухайте, у нас є зізнання і зображення з ока жертви. Якщо ви не маєте нічого кращого за... припущення, то ми повинні...

— Повинні що, ваша милосте? — поцікавився Морква. — Нічого більшого ми йому заподіяти не можемо. Він і так зараз мертвий.

— Ви хочете сказати, вимкнений.

— Так, ваша милосте. Можна сказати й так.

— Якщо старих убив не Дорфл, то хто?

— Не знаю, ваша милосте. Але, гадаю, знає Дорфл. Можливо, він простежив за вбивцею.

— А могли йому наказати когось прикрити?

— Можливо, ваша милосте. Або він сам так вирішив.

— Ви ще почніть мене переконувати, що вони мають почуття. А де поділася Анґва?

— Вона вирішила дещо перевірити, ваша милосте, — сказав Морква. — Мене... здивувало ось це. Це було у нього в руці.

Він показав.

— Шматочок сірника?

— Ґолеми не курять, ваша милосте, і не користуються вогнем. Якось... дивно, що це в нього опинилося.

— Ага, — саркастично мовив Ваймз. — Мабуть, це Доказ.

Слід Дорфла на вулиці був написаний великими літерами. Ніздрі Анґви сповнювала суміш запахів бійні. Слід ішов зиґзаґами, але зберігав загальний напрямок. Ґолем ніби проклав через місто лінійку і рухався в одному напрямку, користуючись кожною можливою вулицею чи провулком.

Вона дійшла до глухого кута. Його замикали якісь складські ворота. Анґва принюхалася. Тут було й багато інших запахів. Тісто. Фарба. Жир. Соснова смола. Гострі, свіжі, гучні аромати. Вона принюхалася ще. Тканина? Шерсть?

На грязюці проглядалася мішанина слідів. Великих слідів.