Глиняні ноги

Двері були замкнені. Час від часу він чув заспокійливе рипіння підлоги під ногами Щебеня, який обходив територію. За вікном на констеблі Ринві конденсувався туман.

Ветінарі обмакнув перо в чорнильницю й почав нову сторінку. Раз у раз він звертався до свого щоденника у шкіряній палітурці, делікатно облизуючи пальці, перш ніж гортати тонкі сторінки.

Мацаки туману прослизали крізь щілини у віконницях і терлися об стіни, доки їх не розлякувало світло свічок.

Ваймз тупотів за втікачем крізь туман. Той був далеко не таким швидким, як він, навіть попри біль у Ваймзових ногах і застережливе поколювання в лівому коліні. Але щоразу, як відстань між ними скорочувалася, на його шляху опинявся який-небудь роззява-перехожий або з-за рогу виїздив віз[39].

Підошви підказували йому, що вони пробігли Брод-Веєм і повернули ліворуч на Нетацьку (маленька квадратна бруківка). Туман тут був іще густіший, бо застоювався між деревами парку.

Але Ваймз торжествував. Хлопче, якщо ти до Затінків, то ти пропустив потрібний поворот! Тепер попереду лише Анкський міст, а там буде Вартовий...

Його ноги тим часом говорили дещо інше. Вони говорили: «Мокре листя — ось чим вкрита восени Нетацька. Маленька квадратна бруківка з розкиданими тут і там купками підступного мокрого листя».

Вони сказали це запізно.

Ваймз приземлився на підборіддя в кюветі, непевно підвівся, упав знову (всесвіт навколо шалено обертався), встав, зробив кілька хибних кроків не в той бік, упав знову й вирішив наразі погодитися з вимогами реальності.

Дорфл спокійно стояв, склавши на грудях важкі руки. На ґолема дивився арбалет сержанта Щебеня, перероблений зі старовинної облогової балісти. Він стріляв шестифутовими залізними стрілами. За арбалетом сидів Ноббі, тримаючи пальця на спусковому гачку.

— Забери його, Ноббі! Тут із нього стріляти не можна! — скричав капітан Морква. — Ти ж знаєш, що ми ніколи не можемо потім навіть знайти, де зупинилася стріла!

— Ми вирвали в нього зізнання, — заявив сержант Колон, аж підстрибуючи на місці. — Він запирався, але врешті-решт ми змусили його зізнатися! І в нас же є інші нерозкриті злочини, що варто би взяти до уваги.

Дорфл підняв свою дощечку.

Я ВИНЕН.

З його руки щось випало.

Це «щось» було коротеньким і білим. З вигляду — уламок сірника. Морква підняв його і роздивився. Потім поглянув на список, підготований Колоном. Список був досить довгим і містив усі нерозкриті злочини в місті за останні пару місяців.

— Він в усьому цьому зізнався?

— Поки що ні, — сказав Ноббі.

— Ми ще не все йому зачитали, — додав Колон.

Дорфл написав:

ЦЕ ВСЕ Я.

— Ого! — вигукнув Колон. — Пан Ваймз буде нами таки задоволений!

Морква підійшов до ґолема. Очі того світилися тьмяним оранжевим.

— Це ти вбив отця Трубчека?

ТАК.

— Бачите? — сказав сержант Колон. — Усе однозначно.

— А чому ти це зробив? — спитав Морква.

Мовчання.

— А пана Гопкінсона в Музеї хліба?

Я.

— Забив його залізним ломом? — спитав Морква.

ТАК.

— Секундочку, — здивувався Колон. — Ви ж наче казали, його...

— Відставити, Фреде, — наказав Морква. — Чому ти вбив старого, Дорфле?

Мовчання.

— А що, обов’язково повинен бути мотив? Ґолемам довіряти не можна, мій тато завжди так казав, — знову втрутився Колон. — «Дивиться, дивиться, а потім накинеться», — ось як він казав.

— Вони хоч колись кого-небудь вбивали? — спитав Морква.

— Хоче, не хоче, що тут думати, — туманно відповів Колон. — Мій тато казав, що якось йому довелося працювати з одним із них, то той весь час на нього вирячався. Обернешся, а він... втупився в тебе і дивиться.

Дорфл сидів прямо, непорушно дивлячись просто перед собою.

— І очі світяться! — докинув Ноббі.

Морква підтягнув стільця і осідлав його, дивлячись Дорфлу в обличчя. Він замислено крутив у пальцях уламок сірника.

— Я знаю, що ти не вбивав пана Гопкінсона і, думаю, отця Трубчека теж, — промовив він. — Гадаю, коли ти його знайшов, він помирав. Гадаю, ти намагався врятувати його, Дорфле. Власне, я практично впевнений, що зможу це довести, якщо матиму змогу проглянути твій чем...

Очі ґолема спалахнули так, що світло залило все приміщення. Здійнявши кулаки, він ступив уперед.

Ноббі вистрілив.

Дорфл спіймав довжелезну стрілу на льоту. Метал заверещав, і стріла перетворилася на розпечений до червоного залізний прут, скручений в ґолемовій долоні.

Але Морква вже був у ґолема за спиною, відкриваючи кришку його черепа. Ґолем обернувся, здіймаючи залізяку як кийка — і тут світло в його очах згасло.

— Є, — сказав Морква, стискаючи в руці пожовклий сувій.

У кінці Нетацької вулиці стояла шибениця. Злочинців або тих, кого визнавали злочинцями, підвішували там тихо погойдуватися на вітерці як наочні приклади справедливої кари — та, в міру розпаду тіл, основ анатоми.