Глиняні ноги

— Дякую, Ваймзе, — Ветінарі сів і взяв зі столика біля ліжка стос паперів. — А тепер не смію вас затримувати.

У Ваймза відвисла щелепа.

Ветінарі підняв погляд.

— Ще щось, командоре?

— Е... Гадаю, ні, ваша високосте. Напевне, я піду?

— Якщо не заперечуєте. У мене в кабінеті, я впевнений, накопичилося багато паперів, тож був би вдячний, якби ви когось по них послали.

Ваймз зачинив за собою двері — дещо різкіше, ніж було необхідно. Боги, це його доводило до сказу — те, що Ветінарі вмикав і вимикав його, як перемикач, і мав природної вдячності не більше, ніж алігатор. Патрицій покладався на Ваймза, знав, що той зробить свою роботу, і більше нічого його не обходило. Ну, коли-небудь Ваймз йому зробить... зробить...

...збіса добре зробить свою роботу, звичайно ж, бо не вміє робити нічого іншого. Але це розуміння робило все ще гіршим.

Туман за стінами палацу був густим і жовтавим. Ваймз кивнув охороні біля входу і визирнув на його рухливі хмари.

Дорога до Управління в Псевдополь-Ярді звідси була майже прямою. І через туман вечір у місті настав рано. Народу на вулицях було небагато: всі лишалися по хатах, задраївши вікна від вологих пасем, які, здавалося, проникали повсюди.

Так... пусті вулиці, холодний вечір, сирість у повітрі...

Щоб довести все це до досконалості, не вистачало лише одного. Він відіслав носильників із портшезом додому і повернувся назад, підійшовши до одного з охоронців.

— Ви — констебль Вдаха, еге ж?

— Так точно.

— Який у вас розмір взуття?

Вдаха перелякався.

— Що, ваша милосте?

— Це просте запитання, чоловіче!

— Сьомий з половиною, ваша милосте.

— Від старого Штепселя з Новошвацької? Дешеве?

— Так точно!

— Палац не може охороняти людина в картонних черевиках! — глузливо-весело заявив Ваймз. — Знімайте їх, констеблю. Візьміть мої. На них досі драконяче... ну, що б воно там не було — але вони вам підійдуть. Не стійте з роззявленим ротом. Давайте сюди свої черевики, чоловіче. Мої можете лишити собі. У мене їх багато, — додав Ваймз.

Констебль із переляканим подивом спостерігав, як Ваймз взув дешеві черевики, випрямився, заплющив очі і пару разів тупнув по землі.

— Ага, — сказав він. — Я перед палацом, правильно ж?

— Е... так, ваша милосте. Ви ж щойно звідти вийшли. Це оцей великий будинок.

— Ага, — весело погодився Ваймз. — Але я знав би, що я тут, навіть якби не вийшов з нього перед тим!

— E...

— Бруківка, — пояснив Ваймз. — Вона нестандартного розміру і трішки увігнута. Ви не помітили? Ноги, чоловіче! Ось чим ви повинні навчитися думати!

Спантеличений констебль дивився, як Ваймз радісним кроком зникає в тумані.

Капрал його світлість граф Анкський Ноббі Ноббс штовхнув двері Управління Варти і непевно завалився всередину.

Сержант Колон підняв погляд від столу й охнув.

— Ти в порядку, Ноббі? — спитав він, підбігаючи підтримати тіло, що ледь стояло на ногах.

— Це жах, Фреде. Жах!

— Ось, присядь. Ти весь зблід.

— Мене ушляхтили, Фреде! — простогнав Ноббі.

— Прокляття! Ти бачив, хто це зробив?

Ноббі безмовно передав йому сувій, який вручив йому Дракон, Король Гербів, і відкинувся на стільці. Дістав з-за вуха тоненьку самокрутку і припалив її тремтячою рукою.

— І що його робити, — промовив він. — Стараєшся, не висовуєшся, нікому не створюєш проблем, а тоді стається отаке.

Колон повільно прочитав сувій, ворушачи губами на складних словах на кшталт «цей» чи «бо».

— Ноббі, ти це читав? Тут написано, що ти граф!

— Той старий сказав, що їм потрібно буде ще багато чого перевірити, але він вважає все цілком зрозумілим, з отим перснем і всім таким. Фреде, що мені робити?

— Та сидіти по-царськи і їсти з горностаєвих тарілок, я гадаю!

— У тому й річ, Фреде. Немає грошей. І палацу. І землі. Ані мідного грошика!

— Що, нічого?

— Навіть сушеної горошини, Фреде.

— Я думав, усі великі цабе мають цілі скрині грошей.

— Ну а я, Фреде, велике цоб. Я нічого не знаю про те, як треба шляхтувати! Я не хочу носити шикарне шмаття, полювати на балах і оце-о все.

Сержант Колон присів поруч із ним.

— І ти ніколи не здогадувався про круті родинні зв’язки?

— Ну... мій кузен Вінсент раз попав за непристойне чіпляння до служниці герцогині Квірму...

— Покоївки чи посудомийки?

— Здається, посудомийки.

— Тоді це, мабуть, не рахується. Ще хтось про все це знає?

— Ну, вона ж знала, і от пішла та розповіла...

— Я про твоє графство.

— Тільки пан Ваймз.

— Ну, тоді так, — сказав сержант Колон, повертаючи Ноббі сувій. — Ти повинен нікому нічого не казати. Тоді тобі не доведеться ходити в золотих штанях і полювати на балах, нехай ці балахи собі бігають, де вони там водяться. Посидь тут, а я принесу тобі горнятко чаю, не проти? Ми все порішаємо, ти не хвилюйся.

— Ти красунчик, Фреде.

— Нас таких тут двоє, ваше графство! — підморгнув Колон. — Еге ж?

— Не треба, Фреде, — стомлено промовив Ноббі.

Двері Управління відчинилися.

Всередину, як дим, заповз туман. У ньому світилися два червоних ока. Коли туман розсіявся, відкрилася масивна постать ґолема.

— Ох, — сказав сержант Колон.

Ґолем простягнув дощечку.

Я ПРИЙШОВ ДО ВАС.

— Так-так. Я, е, так, я бачу, — вимовив Колон.