Глиняні ноги

Колись батьки приводили сюди зграйки своїх дітей, щоб ознайомити їх із моторошним прикладом тих лих, які чекають на злочинців, ізгоїв та людей, які опинилися не в тому місці й не в той час. Діти роздивлялися страшні рештки, що з рипінням гойдалися на ланцюгах, і вислуховували суворі настанови старших, а тоді (це ж Анк-Морпорк) із криками «Вау! Класі» бігли гойдатися на трупах.

Нині в місті проблему перенаселення вирішували у більш тихі та ефективні способи, але, за традицією, на шибениці лишався висіти досить реалістично виконаний дерев’яний манекен. Час від часу яка-небудь досить дурна ворона намагалася виклювати йому око, в результаті залишаючись із помітно коротшим дзьобом.

Задихаючись, Ваймз пришкандибав до шибениці.

На той час переслідуваний міг уже бути де завгодно. Та й рештки сонячного світла вже остаточно спасували перед туманом.

Ваймз стояв біля рипучої шибениці.

Її свідомо запроектували так, щоби вона рипіла. «Який сенс у публічній демонстрації кари за злочин, якщо вона не рипить найзловіснішим чином?» — цей аргумент спрацював. У заможніші часи винаймали якого-небудь старого, щоб він забезпечував рипіння, тягнучи за спеціальні шворки, але зараз для цього існував годинниковий механізм, який достатньо було заводити лише раз на місяць.

З манекена спливала роса.

— Та гори воно синім полум’ям, — пробурчав Ваймз і рушив назад, звідки прибіг.

За десять секунд блукання в тумані він обі щось спіткнувся.

Це був дерев’яний «труп», пожбурений кимось у канаву.

Коли він дістався назад до шибениці, там лише побрязкував оповитий туманом ланцюг.

Сержант Колон постукав ґолема по грудях. Почувся пустотілий звук.

— Як горщик для квітів, — сказав Ноббі. — Як вони взагалі ходять, коли вони як горщики, га? Вони ж мають весь час тріскатися.

— А ще вони тупі, — сказав Колон. — Я чув, у Квірмі одному звеліли викопати траншею, а тоді забули про нього, а згадали, тільки коли траншея була повна води, бо він її прокопав аж до річки...

Морква розгорнув чем на столі і поклав поряд записку, яку дістали з рота отця Трубчека.

— Він мертвий, так? — спитав тим часом сержант Колон.

— Знешкоджений, — відповів Морква, переводячи погляд з папірця на папірець.

— Чудово. У мене десь там є кувалда, то я...

— Ні, — урвав Морква.

— Та ви ж бачили, що він учворив!

— Не думаю, що він і справді міг на мене напасти. А думаю я, що він хотів нас налякати.

— І йому це вдалося!

— Фреде, поглянь-но.

Сержант Колон зиркнув на стіл.

— Ненаші букви, — сказав він тоном, покликаним відобразити, що немає нічого кращого за старий добрий рідний алфавіт (крім хіба що запаху часнику).

— А тебе тут нічого не дивує?

— Ну... здається, вони однакові, — визнав сержант Колон.

— Оцей пожовклий папірець — це чем Дорфла. Другий — з рота отця Трубчека, — сказав Морква. — Літера в літеру одне й те саме.

— І чого б це?

— Гадаю, Дорфл написав ці слова і вклав записку в рота старому Трубчеку після того, як нещасний помер, — повільно проказав Морква, продовжуючи переводити погляд з одного папірця на інший.

— Бр-р-р! Фе! — прокоментував Ноббі. — Це гадість, це...

— Ні, ви не розумієте, — сказав Морква. — Я хочу сказати, він написав їх, бо це — єдині відомі йому слова, які діють...

— Як діють?

— Ну... пам’ятаєте про «поцілунок життя»? — сказав Морква. — Штучне дихання? Я знаю, що ти-то, Ноббі, пам’ятаєш. Ми з тобою разом були на тих курсах із першої допомоги.

— Я тіки того туди пішов, шо ви сказали, шо там дають чай із тістечком, — похмуро відгукнувся Ноббі. — І все одно ж той, хто зображував постраждалого, втік, коли настала моя черга.

— Оті тут те саме, що перша допомога, — сказав Морква. — Коли нам потрібно, щоб людина знову почала дихати, ми намагаємося вдихнути в неї повітря...

Всі обернулися до ґолема.

— Але ж ґолеми не дихають, — зауважив Колон.

— Авжеж, ґолемам відома лише одна річ, яка дає життя, — сказав Морква. — Вкладені в голову слова.

Всі обернулися до папірців на столі.

— Тут стає х-холодно, — тремтячим голосом заговорив Ноббі. — Я т-точно відчуваю ауру в п-повітрі! Ніби хтось...

— Що тут відбувається? — спитав Ваймз, струшуючи вологу з плаща.

— ...відчинив двері, — завершив Ноббі.

Минуло десять хвилин.

У сержанта Колона і Ноббі, всім на втіху, скінчилася зміна. Колон, зокрема, ніяк не міг зрозуміти, навіщо продовжувати слідство, коли вже є зізнання. Це виходило за рамки його навчання та досвіду. Отримуєш зізнання — і все.

Не можна ж не вірити іншим. Точніше, їм не віриш, коли вони наполягають, що не винні. Довіряти можна тільки тим, хто визнає провину. Інші підходи підривають саму суть поліцейської служби.

— Біла глина, — сказав Морква. — Ми знайшли саме білу глину. І погано випалену. А Дорфла зроблено з темної теракоти, і він твердий, як камінь.

— Останнім, що бачив старий жрець, був ґолем, — вказав Ваймз.

— Це був Дорфл, не сумніваюся, — погодився Морква. — Але це ще не означає, що саме Дорфл є вбивцею. Гадаю, він опинився там саме тоді, коли старий помирав, от і все.

— Он як? А чому?

— Я... ще не впевнений. Але я раніше перетинався з Дорфлом. Він завжди видавався дуже чемним.