Глиняні ноги

Ґолеми мали роти. Це передбачалося їхньою конструкцією. Але рот цього конкретного ґолема наразі був розтулений, і в ньому виднілася тонка смужка червоного вогню.

— О боги, — задкуючи, промовила Анґва. — Ґолеми ж не повинні розмовляти!

— Чш-ш-ш!

Це було не слово — швидше, звук пари, що виходить із чайника.

— Я знайду шматочок таблички, — сказав Морква, поспішно роззираючись навсібіч.

— Чш-ш-ш!

Дорфл із зусиллям зіпнувся на ноги, акуратно відсторонив капітана і попростував геть.

— Тепер задоволений? — спитала Анґва. — Я з цією нещасною потворою більше не піду! Може, він іде до річки топитися!

Морква пробіг кілька кроків слідом за глиняною фігурою, потім зупинився і пішов назад.

— Чому ти так їх ненавидиш? — спитав він.

— Ти не зрозумієш. Не зрозумієш, я справді так думаю, — відповіла Анґва. — Це ж... нежить. Вони... ніби постійно нагадують мені, що я теж — не людина.

— Але ти — людина!

— Три тижні з чотирьох. Ну як ти не розумієш, що тому, хто постійно змушений себе контролювати, нестерпно бачити, що до отаких

ставляться цілком спокійно? Вони ж навіть не живі. Але можуть ходити, де заманеться, і ніколи не чують від інших ремарочок про срібло та часник... принаймні досі не чули. Це ж просто робочі механізми!

— Безумовно, саме так до них і ставляться, — погодився Морква.

— І знову ти такий логічний! — вибухнула Анґва. — Ти завжди намагаєшся зрозуміти всіх інших! Невже ти не можеш хоч спробувати побути нещирим?

На кілька хвилин Ноббі таки лишився сам посеред гамору вечірки — і, відштовхнувши від столу когось із лакеїв та схопивши першу-ліпшу миску, саме вишкрібав її своїм ножем, коли з-за спини почулося:

— А, вельможний де Ноббс.

Він обернувся.

— Га? — спитав він, попередньо облизнувши ножа й тепер витираючи його об скатертину.

— Ви маєте хвилинку, найясніший пане?

— Просто робив собі бутерброда з м’ясною намазкою, — пояснив Ноббі.

— Це паштет із фуа-гра, ваша світлосте.

— А, он воно як називається. «Теляча паста від Липуцького» перченіша, скажу я вам. Хочете перепелине яйце? Тільки вони маленькі дуже.

— Ні, дякую...

— Зате їх тут достобіса, — продовжив щедрий Ноббі. — І на халяву. Безплатно тобто.

— Навіть у цьому ви...

— Я можу пів дюжини зразу ковтнути. От гляньте...

— Вражаюче, мій пане. Втім, мене цікавить, чи не могли б ви приєднатися до нашої невеличкої компанії в кімнаті для паління?

— Фгмф? Мфгмф фгмф мг-гдф?

— Саме так.

Товариська рука обхопила Ноббі за плечі, і його спритно скерували геть від столу, проте він рушив не раніше, ніж прихопив тареля з курячими ніжками.

— Стільки людей хочуть із вами зустрітися...

— Мф-ф-фгмф?

Сержант Колон спробував відчистити одяг, але намагатися відчистити одяг водою з Анку — справа не з простих. Найбільше, на що тут можна сподіватися, — рівномірний сірий колір.

Фред Колон, одначе, не здатен був досягти Ваймзового рівня філософського відчаю. Ваймз був схильний вважати життя настільки сповненим хаотичних подій, що шанси на появу в ньому хоч якоїсь логіки та послідовності є надзвичайно низькими. Колон, натура зі значно більш життєрадісним характером і куди повільнішим мозком, вперто тримався думки, що Докази — це Важливо для Слідства.

Чому його зв’язали саме шпагатом? На руках і ногах ще й досі було видно сліди.

— Ви впевнені, шо не знаєте, шо то за місце? — спитався він.

— Ти ж сам туди приперся, — відповів Скажений Малолюдок Артур, дрібочучи поруч. — То чого ти не зна?

— Бо було темно, туман, і я не звернув уваги, от і все. Я ж просто прогулювався.

— Ага, догулявся!

— Не відволікайтеся. Де я був?

— Звідки я знаю, — відказав Артур. — Я полюю під усім районом. Яке мені діло, шо там наверху. Я ж казав, щури — вони скрізь лазять.

— А в цьому районі нема виробництва шпагату?

— Тут бійні і ринок худоби, я ж тобі казав. Ковбаса, мило і все таке. То шо, гроші даєш чи ні?

Колон понипав по кишенях. Ничок не було.

— Скажений Малолюдку Артуре, вам доведеться пройти зі мною до Управління Варти.

— Я ж маю купу справ!

— Тоді я приводжу вас до присяги Спеціального Вартового на цю ніч, — заявив Колон.

— І скільки платять?

— Долар за ніч.

Крихітні очиці Скаженого Малолюдка Артура зблиснули. Блиск мав червоний відтінок.

— О боги, та у вас жахливий вигляд, — сказав Колон. — І чого ви так дивитеся на моє вухо?

Скажений Малолюдок Артур не відповів.

Колон обернувся.

За його спиною стояв ґолем. Він був вищий за будь-якого ґолема, яких сержант бачив раніше, і набагато пропорційнішої тілобудови — швидше, детальна людська статуя, ніж звична неоковирна споруда; також він був гарним, гарним холодною красою скульптури. І його очі сяяли, як червоні прожектори.

Він здійняв над головою кулака і розтулив рота. Звідти теж полилося червоне світло.

Ґолем заревів, як бик.

Скажений Малолюдок Артур копнув Колона в кісточку.

— Тікаймо, чи як? — спитав він.

Колон позадкував, не в силі відірвати погляд від ґолема.

— Все... все гаразд, вони не вміють бігати... — промимрив він.

Після чого його тямуще тіло плюнуло на його вайлуватий мозок і увімкнуло ноги безпосередньо, розвернулось і помчало геть.