Глиняні ноги

— Так, ваша милосте. Мені це дозволено. Вони значно кращі за старі недогарки від грубих свічок, які в загальних залах.

— І саме ви за потреби ставите на стіл його високості свіжі свічки, чи не так?

— Так, ваша милосте.

«Можливо, навіть частіше, ніж тільки за потреби, — подумав Ваймз. — Навіщо ж дозволяти їм згоряти ледь не повністю...»

— Дівчино, а ви не покажете мені, де вони зберігаються?

Служниця поглянула через стіл на домоправительку, яка і собі кинула погляд на командора Ваймза і по хвилі кивнула. Вона була досить тямущою, щоб зрозуміти, коли те, що схоже на прохання, насправді є наказом.

— Ми тримаємо їх тут поруч, в окремій комірчині для свічок, ваша милосте, — повідомила Мілдред.

— Проведіть нас, будь ласка.

Приміщення й справді було невеличким, але полиці в ньому були аж під стелю напхані свічками. Там були свічки висотою в цілий ярд, які використовувалися в залах для прийомів, і маленькі, для щоденних потреб, використовувані в усіх інших приміщеннях і відсортовані тут за якістю.

— Оці ми ставимо в покоях його високості, ваша милосте, — Мілдред передала Ваймзові дванадцятидюймову білу свічку.

— О, так... дуже високоякісна. Номер П’ять. Хороше біле сало, — промовив Ваймз, підкидаючи свічку в долоні. — Ми такі запалюємо вдома. А те казна-що у нас в Управлінні збіса схоже на свиняче лайно. Додому ми закуповуємо свічки в крамниці Глитая на Бійнях. Дуже помірні ціни. Раніше ми робили замовлення «Шпакеру і Вільямсу», але пан Глитай останнім часом підібгав чи не весь ринок, правда ж?

— Так, ваша милосте. І він забезпечує доставку.

— І ви щодня ставите ці свічки в кімнаті його високості?

— Так, ваша милосте.

— А десь іще?

— О, більше ніде, ваша милосте. Його високість дуже прискіпливий в цьому питанні. Ми всі використовуємо Номер Три.

— А, гм, приробіток ви забираєте додому?

— Так, ваша милосте. Бабуся сказала, що від них таке чудове світло...

— Припускаю, вона сиділа при свічах з вашим маленьким братиком, чи не так? Бо я здогадуюся, що він занедужав першим, тож вона сиділа з ним цілими ночами, ніч за ніччю, і, ха, якщо я хоч трохи знаю стару пані Полегенько, при цьому шила...

— Так, ваша милосте.

Запала пауза.

— Візьміть мою хустинку, — зрештою вимовив Ваймз.

— Мене звільнять, ваша милосте?

— Ні. Це однозначно. Ніхто з тих, хто пов’язаний з цією справою, не заслужив на втрату роботи, — сказав Ваймз. Він поглянув на свічку. — Можливо, хіба що крім мене, — додав він.

У дверях він зупинився й обернувся.

— Якщо вам ще будь-коли знадобляться недогарки, то у нас в Управлінні їх завжди повно. А Ноббі нехай, як і всі, смажить їжу на нормальному смальці.

— А тепер шо він робить? — спитав сержант Колон.

Скажений Малолюдок Артур знову визирнув через край даху.

— Тепер у нього проблеми з ліктями, — охоче повідомив він. — Все роздивляється один і по-всякому його прилаштовує, а ніяк не виходить.

— У мене схожі проблеми були, коли я складав ті кухонні меблі для пані Колон, — промовив сержант. — Інструкція, як відкривати коробку, виявилася всередині коробки...

— Ой-ой, він розібрався, — перебив щуролов. — Схоже, він просто переплутав їх з коліньми.

Колон почув внизу брязкіт.

— А тепер він повертає за ріг, — почувся тріск деревини, — а отепер увійшов у будинок. Певне, він підійметься сюди по внутрішніх сходах, але, гадаю, ти відбудешся легко.

— Чому?

— Бо тобі всього лише треба просто відпустити дах, розумієш?

— Та я ж уб’юся на смерть!

— Атож! Гарний чистий спосіб. Зовсім не те, що тобі спочатку руки-ноги повиривають.

— Я ж хотів купити ферму! — простогнав Колон.

— Можливо, — погодився Артур. Він знову визирнув через край даху. — А ще, — сказав він таким тоном, ніби це було не краще, ніж розбитися, — можеш ухопитися за он ту ринву.

Колон скосив очі. За кілька футів справді проходила ринва. Якщо він розгойдається й щосили відштовхнеться, то може промахнутися лише на кілька дюймів — і пірнути назустріч смерті.

— Вона надійна?

— Шановний, порівняно з чим?

Колон спробував розгойдати ноги на манер маятника. М’язи рук аж кричали від болю. Він знав, що має зайву вагу. Він завжди збирався ось уже завтра почати робити зарядку. Тільки якось ніколи не думав, що «завтра» настане сьогодні.

— Здається, я чую, як він підіймається сходами, — сказав Скажений Малолюдок Артур.

Колон спробував розгойдуватися швидше.

— А ви що робитимете? — видушив він.

— О, за мене не переживай, — відмахнувся Скажений Малолюдок Артур. — Мені-то шо. Я стрибну.

— Стрибнете?

— Звісно. Мені нічо не буде, бо я-то нормального розміру.

— Гадаєте, ви нормального розміру?

Скажений Малолюдок Артур поглянув на Колонові руки.

— Твої пальці часом не поряд із моїми черевиками? — замислено промовив він.

— Так-так, ви нормального розміру. І не винні, що переїхали до міста, повного велетнів, — поквапливо запевнив Колон.

— Так отож. Чим ти менший, тим легше падати. Добре відомий факт. Павук такого падіння взагалі не помітить, миша встане, обтруситься й піде собі геть, коняка переламає всі кістки, а слон роз...