Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори

– Ух! Ось і вони! – мовив чолов'яга до коней.– І зовсім не страшні. Ви йдіть собі.

І, засміявшись гучним сміхом, поклав сокиру й виступив наперед.

– Хто ви такі й чого вам треба? – спитав не дуже люб'язно, височіючи над Гандальфом.

А Більбо міг би легко пройти поміж ногами господаря обійстя, навіть не нахиляючи голови, щоб не зачепити пелени його брунатної сорочки.

– Я – Гандальф,– назвався чарівник.

– Зроду не чув про такого,– пробурчав чолов'яга.– А це що за малючок? – поцікавився він, нагнувшись і суплячи на гобіта чорні кущі брів.

– Це – пан Злоткінс, гобіт з доброї родини і з бездоганною репутацією,– сказав Гандальф.

Більбо вклонився. Скинув би й капелюха, та не було чого скидати з голови, й сором пік за стільки відірваних гудзиків!

– Я чарівник,– вів далі Гандальф.– Хоч ви не чули про мене, зате я чув про вас. Але, може, ви чули про мого доброго родича Радагаста, що живе біля південного краю Чорного лісу?

– Чув. Непоганий чоловік, як на чарівника. Я з ним бачився не раз,– мовив Беорн.– Ну, тепер я знаю, хто ви такі, чи принаймні кого з себе вдаєте. Чого ж вам треба?

– Сказати правду, ми втратили нашу поклажу, майже збилися з дороги й потребуємо деякої допомоги чи хоч би поради. Ми, бачите, мали чималеньку халепу з гоблінами в горах.

– З гоблінами? – вже лагідніше перепитав чолов'яга.– Ого! То ви мали клопіт із самими гоблінами, отак? Чого ж ви до них подалися?

– Ми до них не збиралися в гості. Вони заскочили нас серед ночі на перевалі, який нам треба було перейти. Ми йшли з тих земель, що на захід звідси; йшли в тутешні краї… та це довга розповідь.

То ви краще зайдіть до господи та розкажіть мені хоч трохи, як це не забере всього дня,– запросив господар і розчинив темні двері, що вели з двору в будинок.

Ідучи за ним, чарівник із гобітом опинилися в просторому передпокої з місцем для вогнища посередині. Стояло літо, але тут горіло вогнище, й дим, шукаючи виходу, здіймався до чорних від кіптяви сволоків і виходив у дірку в даху.

Пройшовши через цей тьмяний передпокій, освітлений тільки вогнищем та світлом із дірки вгорі, вони в менші двері вийшли на якийсь ніби кружганок, де за підпори правили цілі стовбури дерев. Виходив кружганок на південь, і тут було ще тепло, призахідне сонце лило скісне проміння, золотило садочок, де буйно цвіли квіти, підступаючи до самих східців.

Тут усі троє посідали на дерев'яних лавах, і Гандальф повернувся до своєї розповіді, а Більбо, махаючи ногами, що не діставали до підлоги, задивився на квіти, думаючи, які ж то в них назви, адже половину їх він бачив уперше.

– Я йшов через гори з одним чи двома друзями…– почав знову чарівник.

– Чи двома? – перепитав Беорн.– Я бачу тільки одного, та й той малючок.

– Ну, коли по правді, то я не хотів турбувати вас, ведучи зразу весь гурт; хотів з'ясувати спочатку, чи маєте ви для нас час. Можна їх покликати?

– То кличте вже, кличте!

І Гандальф засвистів – то був протяглий, різкий посвист, і скоро, обійшовши будинок садковою стежкою, перед нами стали, кланяючись низько, Торін і Дорі.

– Бачу, ви хотіли сказати “з одним чи трьома”! – зауважив Беорн.– Але це ніякі не гобіти, а гноми!

– Торін Дубощит до ваших послуг! Дорі до ваших послуг! – назвалися обидва гноми, знову кланяючись.

– Дякую, мені ваші послуги не потрібні,– сказав Беорн,– зате, мабуть, вам потрібні мої. Я не так щоб дуже любив гномів, та коли ви справді Торін (син Траїна, сина Трора, наскільки я розумію) і коли ваш товариш заслуговує на довіру, й коли ви ворогуєте з гоблінами й не наміряєтеся робити нічого лихого в моїх землях…– а які, до речі, у вас наміри?

– Гноми йдуть відвідати землі своїх батьків, це на схід від Чорного лісу,– відповів за гномів Гандальф,– і це взагалі чиста випадковість, що ми опинилися у ваших краях. Ми саме переходили Високий перевал, який мав вивести нас на дорогу, що південніше від ваших земель, коли на нас напали гобліни… як я почав був розповідати вам.

– То розповідайте далі! – підохотив Беорн, який зроду не відзначався великою чемністю.

– Почалася жахлива гроза; розгулялися кам'яні велетні, кидаючись брилами, тож на підході до перевалу ми знайшли прихисток у печерці: гобіт, я і ще кілька наших товаришів…

– Ви на двох кажете кілька?

– Не зовсім так. Насправді їх було більше, ніж двоє.

– То де ж вони? Вбиті, з'їдені, вернулися додому?

– Та ні. Здається, вони не прийшли всі, коли я свиснув. Соромляться, мабуть. Бачите, ми дуже боїмося, що нас забагато, що завдамо вам клопоту.

– Нуте, свисніть знову! Здається, вечір я потрачу на гостей, то вже дарма, одне чи двоє,– пробурчав Беорн.

Чарівник свиснув знову, і зараз же з'явилися Норі й Орі; адже, як' ви пам'ятаєте, Гандальф наказав гномам приходити парами через кожні п'ять хвилин.

-Привіт! – зустрів їх Беорн.– Швидко прийшли – і де ж ви ховалися? Підходьте, мої чортики з коробки!

– Норі до ваших послуг, Орі до…– почали вони, та Беорн урвав їх.

– Дякую вам! Коли мені потрібна буде ваша допомога, я попрошу її у вас. Сідайте та дослухаймо розповідь, а то вона затягнеться до самої вечері.