Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори

Над вереси той вітер мчав,
А в лісі й лист ще не дрижав,
Спадали тіні в безгомінні
І вуж нечутно плазував.
А вітер мчав з холодних гір,
Котивсь, мов вал, ревів, як звір;
Завило гілля від безсилля,
Злетіло листя ген до зір.
Від заходу на схід той вітер
Усякий рух загладив, витер;
На голоси свої усі
Заголосив, несамовитий.
Припали трави до землі,
Комиш у вітра на крилі,-
Над хвилі гребінь в зимнім небі
Рве хмари на шматки малі.
Понад Самітною горою,
Понад драконською норою,
Де валуни ще з давнини,
Летів, де дим курить порою.
Та ось уже тікає пріч
До моря, де панує ніч.
Ось виплив місяць, зорі світять,
Із темрявою віч-на-віч…

Більбо знову закуняв. Раптом підвівся Гандальф.

– Час нам уже спати,– оголосив він.– Нам – але, мабуть, не Беорнові. У цьому передпокої ми можемо відпочивати в мирі та безпеці, але я застерігаю вас усіх – не забувайте, що сказав Беорн, покидаючи нас. Під страхом смерті ви не повинні потикатися надвір до сходу сонця.

Більбо побачив, що їм уже постелено на такому собі помості між стовпами й стіною передпокою. Гобітові припало спати на невеликому солом'яному матрацику, під вовняними ковдрами. Літо не літо, а він заліз під ті ковдри з радістю. Вогонь пригасав, і гобіт заснув. Та серед ночі прокинувся. З вогнища лишилося всього кілька головешок; Гандальф і гноми, судячи з їхнього дихання, спали, місяць підбився високо й, зазираючи в димник, малював на підлозі біле кружало.

Знадвору чулося гарчання і начебто якийсь великий звір шкрібся у двері. Більбо зачудувався: що ж то воно таке? Чи не Беорн у зачарованій своїй подобі? І чи не вдереться він ведмедем та не пошматує їх? Гобіт пірнув під ковдри з головою і знову, попри свої страхи, поринув у сон.

Коли прокинувся, був уже давно ранок. Хтось із гномів перечепився через гобіта в сутіні, де той лежав, і впав, аж гупнуло, з помосту на підлогу. Це був Бофур. Більбо розплющив очі, й гном розбурчався:

– Вставай! А то не лишиться тобі сніданку.

– Сніданку!– підскочив Більбо.– Де сніданок?

– Майже весь у наших шлунках,– відказали інші гноми, снуючи передпокоєм.– А те, що зосталося,– надворі, на ганку. Ми, відколи зійшло сонце, шукаємо скрізь Беорна, та ніде нема його й признаки, хоча, коли ми повиходили на ганок, то там уже на нас чекало снідання.

– А Гандальф де?– запитав Більбо, чимдуж поспішаючи до їжі.

– О! Десь блукає, щось шукає,– відповіли йому.

Але чарівника не було цілий день. Якраз сідало сонце, коли він увійшов до передпокою, де вечеряли гноми з гобітом, а Беорнові чудові тварини незмінно їм прислуговували.

Господаря гості не бачили й нічого про нього не чули від минулої ночі, тож не знали вже, що й думати.

– Де Беорн? І де це ви були цілий день?-загукали гноми.

– Не більше як одне питання за раз і – жодного, поки я не повечеряю! Я не мав ріски в роті відтоді, як уранці поснідав.

Нарешті Гандальф відсунув тарілку й кухоль – з'ївши дві хлібини, а з ними поглинувши чимало масла, меду й відстояних вершків, а ще випивши кварту медового трунку,– і дістав свою люльку.

– Спочатку я відповім на друге запитання,– заявив він.– Та леле! Тут так гарно пускати кільця диму!

І довгенько гноми не могли більш нічого добитися від чарівника, такий той був заклопотаний: знай пускав кільця диму, змушуючи їх обертатися навкруг колон, надаючи їм найрізноманітніших обрисів та кольорів і, зрештою, виганяючи одне за одним у дірку в даху. Знадвору то було, мабуть, чудернацьке видовисько: як ті кільця вискакували на повітря одне за одним – зелені, блакитні, червоні, сріблясті, сірі, жовті, білі; великі й маленькі, причому невеликі прослизали в більші, закручуючись потім у вісімки й, немов зграя птахів, мандрували з вітром удалину.