Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори

Ось чому наші мандрівники їхали нині мовчки, пускаючи коненят учвал, де тільки траплялася поросла травою рівнина. Ліворуч темніли гори, а здаля все наближалася позначена смугою дерев річка. Коли вони рушали, сонце ледве ще звернуло на захід і до самого вечора осипало золотом довколишні краєвиди. Тяжко було уявити, що позаду могли гнатися переслідувачі-гобліни, тож, коли між Беорновою господою і гномами лягло багато миль, вони знову розбалакалися й розспівалися, забуваючи помалу про темну лісову стежку попереду. Однак увечері, коли посутеніло і призахідне сонце запалило вершини гір, подорожні отаборились і виставили вартового; більшість їх спала неспокійно, і снилося їм виття вовчої гонитви та гоблінячі крики.

А проте ранок настав знову ясний і погідний. Туман, схожий на осінній, білів на землі, повітря було прохолодне, та ось на сході зійшло червоне сонце, й туман щез. Тіні були ще довгі, коли гноми знов рушили в путь. Їхали отак ще два дні і тільки й бачили, що трави, та квіти, та птахів, та розкидані то тут, то там дерева і зрідка – невеликі стада благородних оленів, які скубли траву чи лежали в холодочку опівдні. Часом Більбо помічав гіллясті роги, що стирчали з високої трави, і мав їх спочатку за сухе гілля дерев. Третього вечора гноми все гнали вперед – адже Беорн сказав, що вони повинні дістатися до узлісся на ранок четвертого дня,– й чимало проїхали смерком і вночі при місячному світлі.

Щовечора, коли поночіло, гобітові ввижалися то праворуч, то ліворуч невиразні обриси величезного ведмедя, що біг покрадьки туди ж таки, куди вони їхали. Та коли він зважувався заговорити про це з Гандальфом, чарівник лише відказував:

– Цить! І не звертай уваги!

Уранці рушили ще вдосвіта, дарма що сон їхній був короткий. Щойно засірів день, як побачили ліс: він ніби сунув їм назустріч чи очікував на них чорним понурим муром. Земля почала здійматися перед ними пологим пагорбом, і гобітові здалося, неначе їх огортає якась похмура тиша. Менше чулося пташиних співів. Олені більше не траплялися, і навіть кролів не було видно. Десь за полудень добулись до узлісся і стали на спочинок трохи не під величезним, навислим гіллям крайніх дерев. Стовбури були товстелезні, сучкуваті, з наростами, гілля покручене, листя темне й продовгасте. Плющ вився по деревах і стелився по землі.

– Ну, ось і Чорний ліс!– мовив Гандальф.– Найбільший з лісів північного світу. Сподіваюся, вам до вподоби його вигляд. А тепер ви повинні відіслати назад цих чудових, але позичених поні.

Гноми були заремствували, але чарівник звелів їм не клеїти дурня.

– Беорн не так далеко, як вам здається, і хай там що, а вам би годилося краще дотримувати своїх обіцянок, бо ворог з нього немилосердний. Очі пана Злоткінса зіркіші за ваші, якщо ви не бачили кожного вечора після сутінків величезного ведмедя – він біг віддалік у тому напрямку, що й ми їхали, або сидів при місяці, оберігаючи наш нічліг. Стеріг не тільки вас, а й своїх поні. Беорн може бути вашим другом, але своїх тварин він любить, як власних дітей. Вам і невтямки, яку виказав він добрість, дозволивши гномам їхати на його коненятах так далеко й так швидко, і що вам буде, коли спробуєте взяти їх у ліс.

– А як тоді з конем?– нагадав Торін.– Ви ж не сказали, що відішлете назад коня.

– Не сказав, бо й не відсилаю.

– Як же ваша обіцянка?

– Про обіцянку я подбаю. Я не відсилаю коня, бо вертаюся на ньому!

Тоді гноми збагнули, що Гандальф хоче покинути їх перед самісіньким Чорним лісом, і їх охопив відчай. Але ніякі їхні слова не могли похитнути його волі.

– Все це ми обговорили ще тоді, як висадилися на Карроку,– сказав він.– Не варто сперечатися. У мене, як я вже казав вам, є невідкладні справи далеко на півдні, а я й так спізнююся через клопоти з вашим плем'ям. Може, ми ще стрінемося з вами, поки все скінчиться, хоча, звісно, можемо й не стрітись. Це залежить від вашого талану, від вашої мужності й кмітливості; а ще ж я посилаю з вами пана Злоткінса. Я вже казав, що він здатний на більше, ніж ви здогадуєтеся, і ви дуже скоро переконаєтеся в цьому. Отож веселіше, Більбо, й не будьте таким похмурим. Веселіше, “Торіне й Компанія”! Зрештою, це ваш похід. Думайте про скарб, який чекає на вас наприкінці, й забудьте про ліс та про дракона – принаймні до ранку!

Коли настав ранок, Гандальф повторив те саме. Тож не лишалося нічого іншого, як набрати в міхи води з чистого джерела, що його вони знайшли недалеко від входу в ліс та розв'ючити коненят. Поклажу розподілили поміж себе як могли справедливіше, а проте гобітові його частка здалася надто важкою і стомливою,– аж ніяк не до вподоби йому було тупати милю за милею з таким тягарем на плечах.

– А ти не турбуйся!– заспокоїв його Торін.– Дуже скоро твоя ноша полегшає. Скоро, ох, дуже скоро, коли забракне харчів, ми всі побажаємо, щоб наші клунки поважчали.