Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори

Кілі і Філі метнулися до своїх мішків і принесли по скрипочці; Дорі, Норі та Орі видобули флейти десь із своїх плащів; Бомбур сходив у передпокій по барабана; Біфур з Бофуром теж вийшли й повернулися з кларнетами, що їх лишили в кутку разом із ціпками. Двалін з Баліном сказали: “Даруйте, я залишив свою на ганку!” — “То внесіть і мою!” — попрохав Торін. Два гноми вернулися з віолончелями завбільшки з них самих і з Торіновою арфою, загорненою в зелену тканину. То була чудова золота арфа, і коли Торін торкнув струни, враз полилася музика — така несподівана й ніжна, що Більбо забув усе на світі й полинув у темнотні землі під дивними місяцями, далеко за Водицю і геть-геть далеко від гобітівської нори під Горою.

У віконечко, видовбане в схилі Гори, до кімнати полилася пітьма; полум'я в каміні замиготіло — був квітень,— а гноми все грали, й тінь Гандальфової бороди коливалася на стіні.

Пітьма залила всю кімнату, вогонь погас, тіні щезли, а вони все грали. І раптом, не перестаючи грати, хтось один, а тоді ще хтось заспівав; то були глибокі, гортанні співи гномів, звиклих співати у глибоких підземеллях, прадавніх своїх домівках. Ось приблизний уривок їхньої пісні, якщо без музики це можна назвати піснею:

Далеко, за Імлисті гори,
Де наші предковічні створи,
Рушати нам, гей, ковалям,
Шукати золота комори.

Здавен закляття знали гноми,

Як били молоти без втоми
У глибині, у темнині,
Де підземельні снять хороми.

Для ельфа й короля людського

Кували золота премного,
Ловили світ у самоцвіт —
Окрасу для меча й чертога.

В намиста сріберні низали

Квітучі зорі, ще й чіпляли
Вогонь дракона на корону,
У вічка сонце й місяць бгали.

Далеко, за Імлисті гори,

Де наші предковічні створи,
Рушати нам, гей, ковалям,—
Згадаймо золоті комори.

Різьбили арфи, чаші гарні,

Де не сягали каменярні
Людські,— жили, пісні вели,
Що й ельфи чуть їх незугарні.

Якось-то застогнали сосни,

Вітри завили стоголосні,
Вогонь ярів, живе все їв,
Дерева стали вогненосні.

Забили дзвони враз на сполох,

Як стій поблідли люди в долах;
Драконів сквар, гірш за пожар,
Доми пожер, пустив їх голих.

Гора та наша закурілась —

То гномам доля злая стрілась;
Вони втекли в ту мить, коли
Над ними стеля обвалилась.

Далеко, ген за гори млисті,

В оселі тьмаві, кам'янисті
Рушати нам, гей, ковалям,
По арфи наші пломенисті!

Отак вони співали, а гобіт відчував, як росте, шириться в ньому любов до речей, зроблених руками, вмінням і чарами,— любов люта і ревнива, жадоба гном'ячих сердець. І тоді прокинулося в ньому щось туківське, і закортіло йому помандрувати, щоб побачити ті великі гори, почути шум тих сосон і водоспадів, і сходити, обстежити ті печери, взявши в дорогу меч, а не ціпок. Він виглянув у вікно. Там, у темному небі над деревами висипали зорі. Більбо подумав: так сяють діаманти гномів у темних печерах. Зненацька в лісі за Водицею спалахнуло полум'я (хтось, мабуть, розпалював багаття), а йому уявилося, як грабіжники-дракони сідають на його затишну Гору, спалюючи все дотла. Він здригнувся і за хвилю був уже таким собі Злоткінсом із Золотого кутка під Горою.

Більбо підвівся, весь трусячись. Він не так збирався піти принести лампу, як хотів це удати, аби сховатися за пивними барилами в льоху та й не виходити звідти, аж поки гноми заберуться геть. Раптом він збагнув, що музика й співи припинилися, і всі гості втупилися в нього очима, що блищали в пітьмі.

— Куди це ви? — спитав Торін таким тоном, ніби вгадував і прихований, і явний гобітів намір.

— Може, засвітити світло? — запропонував, мовби виправдовуючись, Більбо.

— Нам подобається темрява,— водно заявили гноми.— Темрява — для темних справ! До світанку у нас ще багато часу.

— Авжеж! — погодився Більбо й сів. Та спрожогу не потрапив на стілець, а на гратки каміна й наробив брязкоту, зваливши совок і кочергу.

— Тихо! — звелів Гандальф.— Хай Торін скаже слово.

І Торін розпочав.