Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори

— В передню браму вам не ввійти,— підтвердив Гандальф,— принаймні без могутнього воїна чи навіть героя. Я пробував знайти когось такого, але воїни б'ються з воїнами в далеких краях, а героїв у цій окрузі мало чи й просто немає. Мечі в цих землях здебільшого тупі, сокирами тут тільки дрова рубають, а на щитах колисають немовлят чи накривають ними казани. Ось чому я зупинився на викраденні — надто коли згадав, що є ще бічні двері. З нами тут Більбо Злоткінс, цей Викрадач, вибраний і обраний з-поміж багатьох. Тож нумо далі та складімо якийсь план.

— Що ж, дуже добре,— погодився Торін.— То, може, досвідчений Викрадач висловить якісь думки чи пропозиції?

І ватажок гномів обернувся з глузливою чемністю до Більбо.

— Спочатку я хотів би трохи більше довідатися про все це,— сказав гобіт, почуваючись геть збентеженим і трошки наляканим у душі, але все ще по-туківськи сповнений рішучості вести гру далі.— Себто про золото й того дракона та як те золото туди потрапило і чиє воно і все таке.

— Матінко! — вигукнув Торін.— Та чи ти не бачиш карти перед собою? Чи не чув нашої пісні? І чи не про все це ми тут говорили стільки часу?

— Однаково я хотів би, щоб усе було мені ясне й зрозуміле,— затявся Злоткінс, прибравши діловитого вигляду (до якого вдавався тоді, коли хтось хотів видурити в нього гроші) й з усієї сили показуючи себе мудрим, розсудливим фахівцем, гідним Гандальфової рекомендації.— А ще я хотів би знати, який буде ризик, які дорожні витрати, скільки це забере часу, яка буде винагорода і таке інше.— Його слова означали: “Що я матиму з цього? І чи вернуся живий?”

— Ну, то гаразд,— піддався Торін.— Давно-давно, ще за часів мого діда, вороги потіснили один гном'ячий рід з далекої півночі. Тож ті гноми й прийшли з усіма своїми статками та знаряддям до цієї гори, що на карті. Вони вгризлися, закопалися в гору, поробили тунелі, великі зали та чималі майстерні, а ще ж, так я думаю, знайшли там багато золота й розсипища самоцвітів. Так чи так, а вони неймовірно розбагатіли, і мій дід був королем Самітної гори, і до нього з вельми великою шаною ставилися смертні люди, що жили далі на південь і поступово розселялися вгору по річці Бистрій, дійшовши аж до долини, над якою височіє гора. В ті дні вони збудували там веселе місто Діл. Їхні королі завше посилали по наших ковалів і навіть найнезугарніших винагороджували якнайщедріше. Батьки просили нас узяти в науку їхніх синів і добре нам платили, особливо харчами, вирощуванням чи пошуками яких ми зроду не клопоталися. Загалом для нас то були добрі часи, і найубогіші з нас мали неабиякі гроші, а ще — досить дозвілля, щоб заради втіхи виробляти прегарні речі, не кажучи вже про найдивовижніші чарівні іграшки, рівних яким не знайти в теперішньому світі. Тож палати мого діда стали повні чудових самоцвітів, різьблень і чаш, а в крамницях Долу було на що подивитися.