Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори

– Це – велика палата Трора,– сказав Торін,– зала бенкетів і рад. Тепер недалеко вже до передньої брами.

Перейшли спустошену палату. Обвуглені, перекинуті, валялися тут, трухлявіючи, стільці й лави, спорохнілі столи. Скрізь на долівці, поміж розкиданих, потрощених кухлів, чаш, рогів для вина, в поросі видніли черепи й кістки.

Ось пройшли в двері, що з протилежного боку палати, й тут почули шум води, а сіре світло стало ясніше.

– Тут народжується річка Бистра,– пояснив Торін.– Звідси вона біжить до брами. Ходімо понад нею!

Із темного отвору в скельній стіні виривався бурхливий потік і, вируючи, біг вузьким, прямим і глибоким каналом, вирубаним умілими руками прадавніх гномів. Понад каналом пролягала брукована дорога, досить широка, щоб по ній могли пройти пліч-о-пліч чимало гномів. Швидко побігли втікачі дорогою, минули широкий поворот і – о диво! В очі їм ударило ясне світло дня. Попереду височіла велична арка, на якій досі помітні були рештки старовинної різьби – потрісканої, побитої, закіптюженої. Сонце, прориваючись крізь імлу, заливало світлом долину між двох відног гори, й кілька променів золотило бруківку перед порогом.

Зграя кажанів, пробуджених зі сну чадними смолоскипами, пролопотіла крильми над гномами. І ті рвонули вперед, ковзаючись по камінню, яке вичовгав і заслинив дракон. Тут річка з шумом покидала гору, несучи далі в долину свої піняві води. Гноми повпускали непотрібні вже смолоскипи на землю й стали, кліпаючи засліпленими очима. Вони вийшли до передньої брами й дивилися на Діл.

– То ж треба!– вигукнув Більбо.– Ніколи не думав, що доведеться мені виглядати з цієї брами на світ. І ще ніколи не думав, що так приємно побачити знову сонце, відчути обличчям подих вітру. Та – ой який холодний цей вітер!

Вітер віяв таки справді холодний. Пронизливий східний вітер ніс грізний подих зими. Перекочуючись через відноги Самітної гори, огинаючи ті відноги, він залітав у долину, зітхаючи поміж скель. Попосидівши довгенько в задушливих глибинах драконових зал, гноми затремтіли від холоду на осонні.

Раптом Більбо збагнув, що він не тільки зморений, а й страшенно голодний.

– Здається, вже пізній ранок,– сказав він,– і чи не пора б нам і підснідати – було б тільки що снідати. Але не думаю, що Смаугів парадний вхід – найбезпечніше місце для сніданку. Ходімо звідси кудись, де б ми могли спокійно посидіти трохи!

– Я цілком згоден!– підхопив Балін.– І, здається мені, я знаю, куди нам треба піти: до колишнього спостережного поста на південно-західному краї гори. – Як далеко туди?– спитав гобіт.

– П'ять годин ходи – так я гадаю. Тяжкий це буде шлях. Оця дорога, що веде від брами понад лівим берегом річки, мабуть, чи не вся розбита. Але гляньте отуди! Річка там несподівано робить петлю в долині перед зруйнованим містом. У тім місці колись був міст, яким можна було перейти до крутих східців, що виводили на правий берег і далі на дорогу, що збігає до Крукового бескиду. Там є (чи була?) стежка, що відходила від дороги й вела до поста. Нелегкий там буде підйом, навіть якщо збереглися старі сходинки.

– Леле!– заремствував гобіт. – Ще стільки йти й дертися по горах без сніданку! Хотів би я знати, скільки сніданків, обідів і вечер ми пропустили в цій остогидлій дірі, що не знає ні часу, ні годинників?

Насправді збігло дві ночі й один день, відколи дракон зруйнував таємні двері (а тим часом шукачі пригод щось та жували), але Більбо втратив відчуття часу й не знав, минула одна ніч а чи сім ночей.

– Ну годі, годі!– сміючись і побрязкуючи самоцвітами в кишенях, мовив Торін – йому вже вертався добрий гумор.– Не називай мого палацу остогидлою дірою! Стривай, хай-но ми його приберемо та прикрасимо знову!

– Цьому не бути, поки живий Смауг,– похмуро зауважив Більбо.– А втім, де ж це він? Я віддав би добрий сніданок за звістку про нього. Сподіваюся, він не сидить на горі й не дивиться на нас!

Таке припущення дуже стривожило гномів, і вони швидко дійшли згоди, що гобіт з Баліном слушне пропонують.

– Так, нам треба забиратися звідсіля,– сказав Дорі. – Я ніби чую, як його очі пропікають мені потилицю.

– Тут холодно й незатишно,– притакнув Бомбур.– Хоч ієщо пити, але я не бачу ніде й признаки їжі. В такій місцині дракон завжди буде голодний.

– Ходімо! Ходімо! – загомоніла решта.– До Балінової стежки!