Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори

– Стріло!– мовив лучник.– Чорна стріло! Я беріг тебе до останку. Ти досі не зраджувала мене, щоразу верталася до мене. Ти дісталася мені від мого батька, а батькові – од його батька. Якщо тебе викували в кузні справжнього короля Самітної гори, полети швидко, не загайся!

Дракон цього разу шугнув зовсім низько, і, коли він вирівнював свій політ, його черево й груди заблискотіли проти місяця білими іскрами самоцвітів. Тільки одна латка темніла. Забриніла тятива великого лука. Прямо, прямо помчала чорна стріла – просто в западину з лівого боку Смаугових грудей, де він відкинув розчепірену передню лапу, і ввігналася туди вся – вістря, стрижень і оперення,– з такою силою була пущена. З вереском, що глушив людей, валив дерева й розколював скелі, Смауг звився в повітрі, вивергнувши полум'я, перевернувся і мов підкошений упав додолу.

Звалився він просто на місто. У своїх передсмертних корчах дракон зруйнував його вщент – тільки іскри й головешки посипалися. Заревіло, завирувало озеро. Величезна хмара пари знялася вгору, біла в місячному сяйві. Засичав, забулькотів водокрут, і все стихло. І то був кінець Смауга й Есгарота – але не Барда.

Місяць брався вище й вище, і вітер віяв дедалі дужчий та холодніший. Той білий туман він розбив на хисткі колони, порвав на біжучі хмарки й погнав на захід, де вони розсіються кошлатими пасмами над болотами побіля Чорного лісу. Тоді темними цятками завидніло багато човнів на озерному плесі, й вітер поніс голоси есгаротян, що оплакували своє загибле місто, свої втрачені статки й зруйновані домівки. Як по правді, їм було за що й дякувати долі, коли б вони про те подумали, але хто б від них того сподівався в таку хвилину! Щонайменше три чверті людності лишилися живі; цілі зосталися їхні ліси, лани, пасовиська й майже всі човни. І дракон був мертвий! Вони ще й не втямили гаразд, що це значить.

Сумними юрбами збиралися вони на західному березі, тремтячи на холодному вітрі. Найбільше гнівних нарікань було на голову, що покинув місто так рано, в той час як ще були стрільці, ладні захищати Есгарот до останку.

– Може, він і має кебету для буденних справ – особливо для своїх справ,– гомоніли декотрі,– але нікудишній він голова, коли приходить біда!

І голосно славили відвагу Барда та його останній переможний постріл.

– Коли б він не загинув,– казали всі,– ми обрали б його королем. Бард-Драконобійця, з роду Гіріона! Як жаль, що він мертвий!

Якраз посеред тієї їхньої розмови з мороку підійшов високий чоловік. На ньому не було сухого рубця, мокре чорне волосся спадало йому на чоло й на плечі, його очі палали.

– Бард не загинув!– вигукнув він.– Убивши ворога, він кинувся у воду. Я – Бард, із роду Гіріона, я вбив дракона!

– Король Бард! Король Бард!– загукали есга-ротяни, але голова скреготнув зубами.

– Гіріон був володарем Долу, а не Есгарота,– заявив він.– Ми в Озерному завжди обирали голів з-поміж старих і мудрих, ніколи не терпіли верховодства простих воїнів, які тільки й уміють битися. Нехай “король Бард” іде собі до свого королівства – Діл тепер визволений його доблестю, і нині ніщо не завадить його поверненню. І всі, хто бажає, можуть забиратися з ним, якщо їм миліше холодне каміняччя в затінку гори, ніж зелені береги озера. Хто має розум, зостанеться тут – із надією відбудувати наше місто й зажити згодом у мирі й достатку.

– Ми воліємо короля Барда! – закричали у відповідь люди, що були поруч.– Обридла нам влада старих дідів та грошолюбів!

І ті, що були далі, підхопили:

– Хай живе наш Стрілець, геть багачів! Гамір знявся на весь берег.

– Чи ж я не оцінив належно Барда-стрільця?– обережно заговорив голова (адже Бард стояв поруч нього).– Цієї ночі він заслужив собі почесне місце серед благодійників нашого міста; він гідний здобути безсмертя в багатьох хвалебних піснях. Але чому, о люди?– голова звівся на ноги й заговорив голосно, виразно:– Чому всю вину ви складаєте на мене? Хто пробудив дракона з його дрімоти, хотів би я спитати? Хто дістав від нас багаті подарунки й щедру допомогу, хто змусив нас повірити, нібито збудуться пророцтва стародавніх пісень? Хто зіграв на доброті наших сердець і на наших милих мріях? Яке ж золото прислали вони в подяку нам по річці? Драконів вогонь та руїну! Від кого ж нам вимагати відшкодування за наші збитки, допомоги вдовам і сиротам?

Як бачите, голова недарма обіймав свою посаду. Цими своїми словами він добився того, що люди на час зовсім забули про своє бажання обрати нового короля, а спрямували свій гнів на Торіна з його товариством. Гіркі слова, жорстокі звинувачення лунали зусібіч, і дехто з тих, що раніше найзавзятіш виспівували давніх пісень, тепер так само завзято кричали, нібито гноми зумисне підбурили дракона проти них!

– Дурні!– сказав їм Бард.– Навіщо витрачаєте гнівні слова на тих нещасливців? Не сумніваюся, що вони перші загинули у вогні, а вже тоді дракон полетів до нас.