Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори

Якийсь час усе так і тривало, коли це круки сповістили, що Даїн із більш ніж п'ятьмастами гномів, спішно вирушивши від Залізних гір, перебуває на відстані дводенного переходу від Самітної гори.

– Але вони не зможуть підійти до гори непоміченими,– зауважив Роак,– і я боюся, що буде битва в долині. А від того не буде добра. Даїнові гноми відважні й добре озброєні, але навряд чи вони переможуть військо, що вас облягло. А якщо й переможуть, що ви матимете з того? По п'ятах за Даїном ідуть, зима й сніг. Як ви прогодуєтеся, не маючи дружби й підтримки сусідніх земель? Дарма що немає дракона – сам скарб може стати вашою погибеллю!

Але Торін лишався незворушний.

– Зима й сніг насядуть і на людей та ельфів,– сказав він,– і непереливки їм стане в тому таборі серед пустки. Коли вдарять на них із тилу мої друзі, та ще зима з морозами, вони, може, й лагідніше заговорять.

Того вечора Більбо надумав здійснити свій план. Небо було темне, безмісячне. Коли споночіло, він подався до свого куточка в комірчині біля самої брами, дістав із клуночка мотузку, а також Гори-камінь, загорнутий у ганчірку. Тоді видряпався на мур. Там був сам Бомбур – відбував своє чатування, оскільки гноми чатували по одному.

– Та й холодно ж!– поскаржився Бомбур.– Як жаль, що ми не можемо розпалити вогнище, як оті у своєму таборі в долині!

– Всередині тепліше,– сказав Більбо.

– Авжеж, тепліше, та я мушу стовбичити тут до опівночі,– пробурчав гладкий гном.– І взагалі кепські справи. Не те, щоб я смів виступати проти Торіна – хай борода його росте все довша й довша,– але він завжди був твердолобий гном.

– Та, мабуть, не такий твердолобий, як я став твердоногий,– поскаржився й гобіт.– Ноги мої гудуть від ходіння по сходах і кам'яних переходах. Багато я віддав би, аби відчути під підошвами м'якеньку травицю.

– А я багато віддав би, аби відчути горлянкою міцний трунок, а повечерявши добре, лягти в м'яку постіль.

– Нічого такого я не можу тобі дати, поки триває ця облога. Але це вже давненько я не чатував, то початую за тебе, якщо хочеш. Бо мені чогось не спиться.

– Ти просто золотко, Злоткінсе, і я залюбки приймаю цю твою послугу. Коли щось запримітиш, гляди розбуди мене першого! Я ляжу в тій комірчині, що ліворуч, недалеко звідси.

– Та йди вже!– вирядив товстуна Більбо.– Я розбуджу тебе опівночі, а ти буди того, хто тебе змінить.

Як тільки Бомбур спустився з муру, Більбо надягнув свого перстеника, прив'язав мотузку, ковзнув з муру додолу й рушив. Часу в нього було близько п'яти годин. Він знав, що Бомбур спатиме (товстун міг спати коли завгодно, а відколи з ним трапилася та лісова пригода, завжди намагався вловити знову чудові сни, які йому тоді снилися); а решта всі клопоталися коло Торіна. Навряд чи хто-небудь з гномів, навіть Філі чи Кілі, надумав би дертися на мур, поки не настане його черга.

Було дуже темно. Гобіт ішов упевнено, поки позаду лишилася стежка, що огинала недавно утворене плесо, а далі почав навпомацки спускатися в долину. Добувся нарешті до закруту, де треба було брести через воду. Річище Бистрої тут було мілке, але досить широке, й малому гобітові нелегко було перейти її вбрід. Він був уже біля самого протилежного берега, коли підсковзнувся на круглому камінці й з плюскотом упав у холодну воду. Більбо ледве видряпався на крутий берег, обтрушуючись і ловлячи дрижаки, як із мороку наспіли ельфи з яскравими ліхтарями – вони хотіли з'ясувати, що то був за плюскіт.

– Ні, то була не риба!– сказав один.– Тут шпиг бродить. Заховайте світло! Воно поможе йому більше, ніж нам. Це ж, мабуть, оте чудне створіннячко, яке буцімто у них за слугу.

– За слугу, аякже!– пирхнув Більбо, та ще посеред того пирхання гучно чхнув, і ельфи враз прибігли на звук.

– Посвітіть лишень!– озвався до них.– Я тут, якщо ви мене шукаєте!

І, скинувши перстеника, вийшов з-за скелі. Ельфи, хоч і вражені були, зараз же його схопили.

– Хто ти? Той гобіт, що в гномів? Що ти тут робиш? І як ти зайшов так далеко повз наших вартових?– сипонули вони запитаннями.

– Якщо ви хочете знати, я – пан Більбо Злоткінс, Торінів товариш,– відказав він.– Я знаю вашого короля в обличчя, хоча він навряд щоб знав мене. Але Бард мене пам'ятає, і я, власне, саме Барда й хочу бачити.

– Он як!– мовили ельфи.– І яка ж у тебе до нього справа?

– Хоч яка, та моя власна, добрі мої ельфи. Але якщо ви хочете коли-небудь вибратися з цього холодного, моторошного місця й вернутися до свого лісу,– відповів він, тремтячи,– то відведіть мене хутчій до вогнища, де б я обсушився, а тоді якомога швидше допустіть мене до ваших проводирів. У мене години дві часу – не більше.

Отак за дві години після своєї втечі з Торінової твердині Більбо опинився біля великого вогнища перед великим наметом, і тут-таки сиділи, допитливо його розглядаючи, Бард і лісовий король. Гобіт в ельфійському обладунку, закутаний в стару ковдру, був для них обох неабиякою цікавинкою.