Голодні ігри частина 2 (У вогні)

Ми розділили обов’язки. Фіней охороняв Біпера, поки той оглядав дерево, Джоанна добувала воду, Піта збирав горіхи, а я полювала неподалік. Деревні щури зовсім не боялися людей, тож я легко вполювала трьох тваринок. Вибило десяту годину, і це нагадало мені, що час повертатися, тож я приєдналася до всіх і узялася білувати здобич. А тоді накреслила на землі обмежувальну лінію за кілька футів од силового поля, і врешті-решт ми з Пітою заходилися смажити горіхи й кавалки щурячого м’яса.

Біпер і досі тупцяв навколо дерева, здійснюючи якісь незрозумілі маніпуляції та щось вимірюючи. От він відколупав від дерева шматок кори, присів біля нас і жбурнув кору в силове поле. Та відскочила, розжарена аж до білого, і впала на землю. За мить до неї повернувся первинний колір.

— Що ж, це багато чого пояснює,— зронив Біпер.

Я зиркнула на Піту й закусила губу, щоб не розреготатися: нікому, крім самого Біпера, це геть нічого не пояснювало.

Аж тут вчулося тріскотіння в суміжному з нашим секторі, воно ставало дедалі гучнішим. Це означало, що вже одинадцята година. В джунглях тріскотіння було набагато виразнішим, ніж учора на узбережжі. Ми уважно дослухались.

— Звук не механічний,— впевнено оголосив Біпер.

— Гадаю, це комахи,— припустила я.— Мабуть, жуки.

— Щось із клешнями,— додав Фіней.

Звук дедалі посилювався, ніби наші тихі слова розворушили гніздо, і тепер невідомі комахи відчували близькість живої плоті. Хай що там тріскотіло-клацало, закладаюся, воно здатне об’їсти нас до кісток за кілька секунд.

— Нам у будь-якому разі час звідси забиратися,— промовила Джоанна.— Менш ніж за годину вдарить блискавка.

Втім, ми не збиралися відходити далеко. Щонайбільше — до такого самого дерева в сусідньому секторі кривавого дощу. Там ми влаштували собі щось на кшталт пікніка — сиділи навпочіпки, хрумали те, що назбирали в джунглях, і чекали — чекали на удар грому, що ознаменує полудень. Коли клацання почало стихати, я на прохання Біпера видерлась на дерево. Вдарила блискавка; хоча ми були далеко, вона засліплювала очі навіть за яскравого денного світла. Блискавка оповила дерево, розжаривши його до біло-блакитного кольору, а повітря навколо потріскувало від електрики. Я злізла з дерева і переказала все Біперу. Той, здається, був задоволений, хоча з наукової точки зору розповідь моя кульгала.

Манівцями ми повернулися на узбережжя у секторі десятої години. Пісок був гладенький і вологий, нещодавня хвиля змила весь бруд. Поки Біпер порпався з дротом, ми по суті отримали пообідній відпочинок. Оскільки майбутня пастка — цілком Біперів винахід, ми цілковито поклались на його компетентність і тепер почувалися зовсім не причетними. Ми по черзі трохи подрімали у затінку, але ближче до вечора ніхто вже спати не міг: усі нервували. А оскільки це, певно, наша остання можливість скуштувати морепродуктів, ми вирішили влаштувати щось на кшталт бенкету. Під керівництвом Фінея ми збирали рапани, тризубами кололи рибу і навіть пірнали по устриці. Пірнати мені подобалось найбільше. Не тому, що я полюбляю устриць (я їх узагалі куштувала тільки раз — на прийомі в Капітолії — і мало пам’ятала на смак), а тому, що там, під водою, відкривався ніби інший світ. Вода була на диво прозора, а піщане дно прикрашали зграйки яскравих рибинок і кущики дивних морських рослин.

Поки ми з Фінеєм і Пітою чистили морепродукти, Джоанна стояла на варті. Піта просто з цікавості вирішив відкрити мушлю з устрицею — і розсміявся.

— Гей, подивіться! — в руках він тримав досконалу блискучу перлину завбільшки з горошину.— Фінею, а знаєш, якщо вугілля сильно стиснути, то воно перетвориться на перли,— з серйозною міною звернувся він до Фінея.

— Ні, не перетвориться,— зневажливо заперечив той.

А от я розреготалася, згадавши, як безграмотна Еффі

Тринькіт представляла нас капітолійцям, коли ніхто ще й гадки не мав, хто ми такі. Ми — вуглини, що їх важке існування перетворило на перли. Наша краса зросла з болю.

Піта прополоскав перлину у воді та простягнув мені.

— Це тобі.

Тримаючи її на долоні, я довго роздивлялась, як вона переливається в сонячному світлі. Я її збережу. Ті кілька годин, що мені лишилося жити, я триматиму її біля серця. Це останній подарунок від Піти. Єдиний, який я щиро можу прийняти. Можливо, він у вирішальну мить надасть мені сил.

— Дякую,— промовила я, стискаючи перлину в долоні. Я спокійно зазирнула в блакитні очі людини, яка стала моїм головним супротивником, людини, яка намагатиметься зберегти мені життя ціною власного. І я пообіцяла собі, що зруйную Пітині плани.

З його обличчя стерлась усмішка. Піта так пильно дивився на мене, що здавалося: він читає мої думки.

— Медальйон не спрацював, так? — зронив він попри те, що поряд сидів Фіней. Попри те, що нас чули всі.— Катніс?

— Спрацював,— відповіла я.

— Але не так, як я сподівався,— пробурмотів Піта, відводячи погляд. Після цього він уже не відривав очей від устриць.