— Пробач,— сказав Піта. І йому було за що вибачатися. Ми повинні бути обережними. Тут не місце висловлювати вголос такі думки.
— Поговоримо про це вдома,— відповіла я йому.
Аж тут з’явилася Порція з кремезним чоловіком, на
вигляд напрочуд знайомим. Вона представила його як Плутарха Гевенсбі, нового старшого продюсера. Плутарх запитав Піту, чи можна вкрасти мене на один танець. Піта повернувся обличчям до камери і добродушно підштовхнув мене в його обійми, попросивши тільки не надто до мене залицятися.
Я не хотіла танцювати з Плутархом Гевенсбі. Не хотіла відчувати на своєму тілі його руки: одна тримала мою долоню, а другу він поклав мені на стегно.
Ми теревенили про вечірку, про розваги, про їжу, а потім він пожартував: сказав, що після останніх тренувань уникає пуншу. Я не зрозуміла жарту, й тільки згодом до мене дійшло, що він — саме той, хто поточився й упав у чашу з пуншем, коли я під час тренування вистрілила з лука у продюсерів. Ну, не зовсім так. Я цілила в яблуко в роті смаженого поросяти на столі продюсерів. Але таки змусила їх пострибати.
— О, ви той, хто...— засміялась я, пригадуючи.
— Так. Можете радіти — я так і не оговтався,— повідомив Плутарх.
Я хотіла зауважити, що двадцять два мертві трибути також уже ніколи не оговтаються від Ігор, які він допомагав організувати. Але я лише промовила:
— Це добре. Отже, цього року ви — старший продюсер? Либонь, це для вас велика честь.
— Між нами, охочих взятися за цю роботу було небагато,— відповів він.— Проведення Ігор — це дуже велика відповідальність.
«Авжеж, останній охочий — мертвий»,— подумала я. Плутарх точно знає про Сенеку Крейна, але не схоже, щоб він бодай трохи цим переймався.
— Ви вже плануєте Червону чверть? — спитала я.
— О так. Власне, Ігри плануються за кілька років. Арену за один день не побудуєш. Але, скажімо так, присмак Ігор визначається саме зараз. Вірите чи ні, але сьогодні ввечері я збираю велику нараду саме з цього приводу,— відповів він.
Плутарх відступив і дістав із кишені жилета золотий годинник на ланцюжку. Відкинув кришку і, побачивши, котра година, насупився.
— Мені вже час,— він розвернув до мене годинник, щоб я побачила циферблат.— Все починається о дванадцятій.
— Щось пізно для...— почала була я, але не змогла закінчити речення. Плутарх обвів пальцем скляний циферблат годинника, і на якусь мить на ньому з’явилося зображення — воно світилось, ніби свічечка. Це була переспівниця. Точнісінько така, як на брошці в мене на сукні. Зображення з’явилось і одразу зникло. Плутарх за-клацнув кришку.
— Гарний у вас годинник,— сказала я.
— О, він не просто гарний. Він ексклюзивний, єдиний у своєму роді. Якщо хтось спитає про мене, скажіть, що я поїхав додому спати. Про нараду ніхто не має знати. Але я подумав, що вам я можу довіритися.
— Так. Я збережу ваш секрет,— відповіла я.
Ми потисли руки, і він ледь уклонився — так заведено тут, у Капітолії.
— Що ж, Катніс, побачимось улітку на Іграх. Вітаю з заручинами і бажаю успіхів у розмові з матір’ю.
— Так, успіх мені знадобиться,— промовила я.
Плутарх зник, а я пішла блукати натовпом у пошуках
Піти. Доки я шукала, мене раз у раз вітали незнайомці — з заручинами, з перемогою в Іграх, навіть із моїм вибором губної помади. Я щось відповідала, але насправді голова моя була забита думками про Плутарха, який навіщось показав мені свій чудовий ексклюзивний годинник. В цьому було щось дивне. Навіть таємне. Але чому? Можливо, Плутарх боїться, що хтось украде його ідею з пташкою, яка то з’являється на циферблаті годинника, то зникає? Так, він, мабуть, заплатив чималу купу грошей, а тепер не може показати годинник нікому, адже боїться, що хтось зробить дешеву підробку. В Капітолії, звісна річ.
Я знайшла Піту — він милувався цілим столом дивовижно оздоблених тістечок. Пекарі навмисно вийшли з кухні, щоб побалакати з ним про глазур, і цікаво було спостерігати, як вони перебивають один одного, щоб відповісти на Пітині запитання. На його прохання вони зібрали весь асортимент тістечок, щоб Піта міг узяти їх додому в Округ 12, а там без поспіху оцінити роботу пекарів.
— Еффі сказала, що ми повинні сісти у потяг о першій. Не знаєш, котра зараз година? — спитав він, роззирнув-шись довкола.
— Майже полуніч,— відповіла я і пальцями відламала шоколадну квітку з тістечка та згризла її, не переймаючись через гарні манери.
— Час дякувати й прощатися! — проспівала мені на вухо Еффі.
В такі миті я навіть любила цю її пунктуальність, від якої неможливо відкрутитися. Ми забрали Цинну та Порцію, Еффі провела нас поміж важливих персон і простежила, щоб ми з кожним попрощались особисто, а потім підштовхнула до дверей.
— А ми хіба не повинні подякувати президентові Снігоу? — спитав Піта.— Це ж його дім.