Голодні ігри частина 2 (У вогні)

Іноді розмови допомагають, але я тільки похитала головою, відчуваючи себе зовсім слабкою: мене вже переслідують люди, з якими я ще навіть не билася.

Коли Піта простягнув до мене руки, я без вагань опинилась у його обіймах. Сьогодні вперше після оголошення Червоної чверті він виявив до мене почуття. До того він був більше схожий на суворого тренера: прискіпувався і вимагав, щоб ми з Геймітчем бігали швидше, їли більше, вивчали нашого ворога ретельніше. Закоханий? І не згадуйте. Він уже не вдавав навіть мого друга. Я міцно пригорнула його за шию, поки він не наказав мені віджиматися абощо. Але він притиснув мене сильніше і сховав обличчя у моєму волоссі. З того місця, де його вуста торкнулись моєї шиї, почало розливатися тепло і повільно розповсюдилось по всьому тілу. Було так добре, так неймовірно добре, що я ніколи б не відпустила Піту першою.

Та й навіщо? З Гейлом я розпрощалась. І напевне ніколи його більше не побачу. Те, що я роблю зараз, уже не завдасть йому болю. Він цього не побачить, а якщо й побачить, то думатиме, що я граю на публіку. Бодай цей тягар упав із моїх плечей.

Прийшов капітолійський служка з теплим молоком, і ми змушені були розірвати обійми. Він поставив на стіл тацю з паруючим глечиком і двома горнятками.

— Я захопив іще одне горнятко,— мовив він.

— Дякую,— відповіла я.

— І ще я додав у молоко трохи меду. Щоб було солодше. І спецій,— докинув він.

Здавалося, ніби він хотів іще щось сказати, але тільки злегка вклонився і вийшов із кімнати.

— Що це з ним? — спитала я.

— Думаю, йому нас шкода,— відповів Піта.

— Атож,— промовила я, наливаючи в горнятка молоко.

— Я серйозно. Не думаю, що мешканці Капітолія радіють — ми повертаємось на арену,— провадив Піта.— Ми, та й інші переможці. Вони люблять своїх героїв.

— Гадаю, вони геть забудуть про це, тільки-но проллється перша кров,— байдужо промовила я.

Що мене цієї миті непокоїло найменше, то це те, як Червона чверть засмутить мешканців Капітолія.

— Отже, ти вирішив іще раз передивитися записи?

— Не зовсім. Просто нагадую собі стратегію трибутів у бійках,— пояснив Піта.

— Хто наступний? — спитала я.

— Вибирай,— відповів Піта, простягаючи мені коробку з касетами.

На кожній касеті був зазначений рік та ім’я переможця. Я покопирсалась — і раптом відшукала касету, яку ми не дивились. На ній було написано — п’ятдесяті Ігри. Отже, це ДОуга Червона чверть. А ім’я переможця — Геймітч Абернаті.

— Ми ще не бачили цієї касети,— зауважила я.

Піта хитнув головою.

— Ні, не бачили. Я знав, що Геймітч проти. Ми ж так само не хотіли вдруге переживати наші Ігри. А відтоді як ми знову в команді, я не думав, що та касета має значення.

— А тут є переможець, який виграв двадцять п’яті Ігри? — спитала я.

— Не думаю. Хай хто б це був, він, мабуть, уже давно помер, адже Еффі надіслала нам лише касети з тими переможцями, які можуть опинитися на арені.

Піта зважив касету Геймітча в руці.

— А що? Гадаєш, нам варто переглянути?

— Це єдина Червона чверть, запис якої ми маємо. Може, ми побачимо щось важливе, зрозуміємо, як усе відбувається,— сказала я.

Але почувалась я при цьому дуже дивно — ніби ми втручаємось у щось дуже особисте. Навіть не знаю чому, адже все відбувалося публічно. Але почувалась я саме так. Правда, мушу зізнатися, ще мені було надзвичайно цікаво.

— Ми можемо не казати Геймітчу, що ми переглядали його Ігри.

— Гаразд,— погодився Піта.

Він поставив касету, а я взяла молоко з медом і спеціями, яке і справді було дуже-дуже смачним, умостилась поряд із Пітою на дивані й цілком занурилась у п’ятдесяті Голодні ігри. Після гімну показали, як президент Снігоу розриває конверт, призначений для другої Червоної чверті. Президент на вигляд був значно молодший, але такий самий бридкий. Із аркуша паперу він почав читати таким самим грізним голосом, як і під час оголошення нашої Червоної чверті, інформуючи Панем, що на честь Червоної чверті участь в Іграх візьме подвійна кількість трибутів. Потім зразу показали Жнива, коментатори одне по одному називали імена трибутів.

Коли нарешті дійшла черга до Округу 12, мене вже цілком приголомшила сама тільки кількість дітей, які прямують на вірну смерть. Якась жінка, не Еффі, назвала імена трибутів Округу 12, але вже тоді вона використала знайому фразу «Спочатку дами!». Вона виголосила ім’я дівчинки, і судячи з зовнішності, та була родом зі Скиби, а потім я почула ім’я: «Мейсилі Доннер».

— О! — вигукнула я.— Це подруга моєї матері.

Камери знайшли у натовпі дівчинку, вона чіплялася

за двох інших дівчат. Всі були біляві й очевидно доньки торгівців.

— Думаю, то твоя мати обіймає її,— тихо промовив Піта.

І він мав рацію. Коли Мейсилі Доннер розірвала обійми і хоробро попрямувала до сцени, я на мить угледіла матір у моєму віці — розповіді про її красу не були перебільшеними. Поряд плакала, тримаючи її за руку, інша дівчина — викапана Мейсилі. І ще дуже схожа на когось знайомого.

— Мадж,— видихнула я.

— Це її матір. Вони з Мейсилі були близнючками чи щось таке,— сказав Піта.— Це мені батько колись розповів.