Голодні ігри частина 2 (У вогні)

Як у нашій із Пітою ситуації, разом їм було значно краще. Вони довше відпочивали, розробили систему, щоб збирати більше дощівки, бились у команді, ділились їжею з припасів загиблих трибутів. Але Геймітч і досі був сповнений рішучості рухатись уперед.

«Навіщо?» — повсякчас запитувала Мейсилі, а він ігнорував її запитання, доки вона не відмовилась іти далі без пояснень.

«Десь же має бути кінець, правильно? — нарешті мовив Геймітч.— Арена не може бути безмежною».

«І що ти сподіваєшся там знайти?» — поцікавилась Мейсилі.

«Не знаю. Можливо, щось корисне»,— відповів він.

Коли ж вони, скориставшись паяльною лампою, яка знайшлася в рюкзаку одного з кар’єристів, нарешті продерлися крізь щільний живопліт, то опинились на сухій рівнині, що вела до урвища. На дні урвища зачаїлося гостре каміння.

«Геймітчу, оце і все. Ходімо назад»,— запропонувала Мейсилі.

«Ні, я зостанусь»,— почула вона у відповідь.

«Гаразд. Нас залишилось усього п’ятеро. Тому, гадаю, нам ліпше попрощатися просто зараз. Не хочу дочекатися, поки зостанемося тільки ти і я.

«О’кей»,— погодився він. І все. Ні руки їй не потиснув, навіть не подивився на неї. І вона пішла.

Геймітч довго ходив туди-сюди вздовж урвища, ніби намагаючись щось для себе зрозуміти. Ногою зіштовхнув у безодню камінчик — і той зник у глибинах. Але за хвильку, коли Геймітч присів відпочити, камінчик вилетів назад і приземлився просто перед ним. Геймітч, цілком спантеличений, витріщився на нього, а тоді його обличчя дивно напружилося. Він скинув зі скелі камінь завбільшки з кулак — і заходився чекати. Коли той прилетів назад ₍і впав просто йому в долоню, Геймітч розреготався.

І тут долинув зойк Мейсилі. Пакт було розірвано, вона сама це зробила, тож ніхто б не зміг звинуватити Геймітча, якщо б він просто проігнорував крик. Але Геймітч усе одно кинувся на звук. Та запізнився: коли він прибіг, то встиг лише побачити яскраво-рожеву пташку з довгим тонким дзьобом, останню зі зграї: пташки геть подзьобали Мейсилі горло. Він тримав дівчину за руку до останнього подиху, а я згадала Руту і те, як я також запізнилася її врятувати.

Того самого дня, трохи згодом, іще один трибут загинув у бійці, а іншого зжерла зграя пухнастих білок. Тепер за корону боролися тільки двоє — Геймітч і дівчина з Округу 1. Вона була крупнішою і меткішою за нього, і коли спалахнула неминуча сутичка, бій був довгим, кривавим і жорстоким, обидва супротивники отримали важкі поранення, може, й смертельні, й ось нарешті Геймітч залишився беззбройний. Спотикаючись, долонею затуляючи рану на животі, щоб не пови-падали кишки, він почав тікати від дівчини в ліс, а вона переслідувала його з сокирою, єдиний удар якої став би смертельним. Геймітч прямував просто до свого урвища, й коли він уже добіг до краю, дівчина жбурнула сокиру. Геймітч вчасно впав на землю, і сокира полетіла у прірву. Беззбройна дівчина просто стояла, намагаючись зупинити кров, що юшила з її порожньої зіниці. Мабуть, дівчина сподівалася, що переживе Геймітча, який уже бився в конвульсіях на землі. Але вона не знала того, що знав він: сокира повернеться. І коли та вилетіла з прірви, то встромилася просто дівчині в голову. Почувся гарматний постріл, тіло забрали, і голос по гучномовцю оголосив перемогу Геймітча...

Піта вимкнув касету, і ми якийсь час просиділи у тиші.

Нарешті Піта промовив:

— Таке саме силове поле, як на дні урвища, і на даху Тренувального центру. Якщо схочеш стрибнути, щоб накласти на себе руки, тебе відкине назад. Геймітч знайшов спосіб зробити з нього зброю.

— Зброю не тільки проти трибутів, але й проти Капітолія,— відповіла я.— Думаю, продюсери такого не очікували. Не передбачалося, що арена включатиме і силове поле. Продюсери й уявити собі не могли, що хтось зможе використати його як зброю. Збоку це мало такий вигляд, наче Геймітч пошив їх у дурні. Ось чому я не пам’ятаю, щоб це показували по телевізору. Це ж майже те саме, що й наша витівка з ягодами!

Я не втрималась і розсміялась — по-справжньому розсміялась, уперше за багато місяців. Піта тільки похитав головою, ніби я з’їхала з глузду. А може, і з’їхала. Трошки.

— Майже, але не зовсім,— промовив Геймітч позаду нас.

Я повернула голову, побоюючись — він розлютився, що ми переглянули касету. Але він лише посміхнувся і сьорбнув вина з пляшки. З тверезістю покінчено. Мабуть, я мала б засмутитися, що Геймітч знову п’є, але мене турбувало інше.

Я кілька тижнів намагалася зрозуміти, хто ж мої супротивники, навіть не замислюючись над тим, хто мої союзники. А тепер у мені почала зростати певність — я знаю, який Геймітч насправді. І починаю розуміти, яка насправді я. Отже, двійко трибутів, які завдали Капітолію стільки клопотів, напевне вигадають, як повернути Піту додому живим.

^РОЗДІЛ б|