Голодні ігри частина 2 (У вогні)

Еффі також глянула в тому самому напрямку, а потім тихо промовила:

— Схоже, цього року для вас приготували повний набір.

Я розвернулась і побачила руду дівчину-авокса, яка прислужувала мені минулого року перед Іграми. Подума-лося: як приємно зустріти тут друга! А тоді я помітила, що хлопець, який стояв поряд із нею, теж авокс, мав також руде волосся. Либонь, під повним набором Еффі мала на увазі саме це.

А потім мене кинуло в пал. Бо його я також знала. Не з Капітолія, а з Горна: роками ми обмінювалися з ним приязними репліками, шуткували над супом Сальної Сей, а ще я бачила, як він лежав непритомний на площі, коли з Гейла вибивали дух.

Нашим новим авоксом був Дарій.

Геймітч схопив мене за руку, ніби остерігаючись, що я утну якусь дурницю, але в цю мить я була такою ж без’язикою, яким зробили капітолійські кати сердешного Дарія. Геймітч колись розповідав мені, що авоксам відтинають язики і вони назавжди втрачають здатність розмовляти. В моїй голові звучав голос Дарія, завше веселий і жартівливий,— він лунав на все Горно, коли Дарій дражнив мене. Дражнив не так, як сьогодні переможці, а по-доброму, по-дружньому. Якби тільки Гейл мав змогу його побачити...

Я знала: якщо я звернуся до Дарія, якщо викажу наше знайомство, це тільки обернеться для нього покаранням. Тож ми просто пильно дивились одне одному в очі. Дарій, без’язикий раб, і я, приречена на смерть. Та й що ми могли сказати одне одному? Що нам дуже прикро, що так трапилося? Що нам болить біль другого? Що ми раді були запізнатися одне з одним?

Ні, Дарій навряд чи був радий знайомству зі мною. Якби я вчасно опинилася на площі, щоб зупинити Треда, йому б не довелося ставати на захист Гейла. І він не перетворився б на авокса. На мого авокса. Очевидячки, президент Снігоу навмисне прислав його сюди — прислужувати мені.

Я викрутила зап’ясток з Геймітчевої долоні, попрямувала просто до своєї колишньої кімнати і замкнула по собі двері. Сіла на краєчок ліжка, поставила лікті на коліна, а чоло поклала на кулаки, і дивилась, як у темряві мерехтить мій костюм, уявляючи, що то я в нашій старій хатині в Окрузі 12 сиджу біля коминка. Мерехтіння поступово згасало, костюм темнів — сідали батарейки.

Коли врешті-решт у двері постукала Еффі, щоб запросити мене на вечерю, я підвелася, зняла костюм, охайно його згорнула й поклала на стіл поряд із короною. У ванній кімнаті змила з обличчя темний макіяж. Одягнувши легку сорочку та звичайні штани, я попростувала через хол до їдальні.

За вечерею я мало що помічала, окрім того, що офіціантами в нас були Дарій і руда дівчина-авокс. Еффі, Геймітч, Цинна, Порція та Піта — всі вже зібрались і, мабуть, обговорювали церемонію відкриття. Та за всю вечерю єдиний раз я відчула себе справді присутньою: коли навмисно скинула на підлогу тарілку з бобами і, доки хтось не встиг мене зупинити, кинулася сама прибирати. Дарій був поряд, і ми, збираючи боби рука об руку, на мить зникли з очей. Наші пальці на секунду з’єдналися. Я відчула дотик його шкіри, грубої під маслянистим соусом із тарілки. В цьому єдиному потиску були всі слова, яких ми ніколи одне одному не казали. А потім Еффі заквоктала згори:

— Катніс, ти не маєш цього робити!

І Дарій відпустив мою долоню.

Коли ми пішли переглядати запис церемонії відкриття, я вмостилась на дивані поміж Цинною та Геймітчем, бо мені не хотілося сидіти поряд із Пітою. Жах, який трапився з Дарієм, стосувався мене і Гейла, може, ще Геймітча, але не Піти. Для нього Дарій був просто знайомим, Горно для Піти не важило стільки, скільки воно важило для нас. До речі, я ще й досі гнівалася на нього за те, що він підсміювався з мене разом з іншими переможцями, отож його співчуття й турбота цікавлять мене зараз найменше. Це не перекреслювало мого бажання врятувати Піту на арені, але крім цього, я йому більше нічого не завинила.

Дивлячись на нашу процесію до Столичного кільця, я думала про те, що даремно нас вбрали у костюми і влаштували, як у звичайний рік, парад на колісницях по місту. Діти в костюмах зазвичай мають дивакуватий вигляд, а літні переможці — просто жалюгідний. Тільки деякі, на кшталт Джоанни та Фінея, наймолодших, чи Сії і Брута, чиї тіла не втратили пружності, могли хоч трохи зберегти гідність. Решта ж, понівечена хворобами, алкоголем або наркотиками, в костюмах, які символізували корів, дерева або хліб, мали безглуздий вигляд. Минулого року ми жваво обговорювали кожного з суперників, а сьогодні лише зрідка зронювали слово-два. Не дивно, що натовп просто ошалів, коли з’явились ми з Пітою — молоді, вродливі, неперевершені у своїх мерехтливих костюмах. Справжнє втілення того, якими мають бути трибути.