Голодні ігри частина 3 (переспівниця)

З горла мого вихопився здушений ЗОЙК. НІХТО Ні прийшов мені на допомогу. Руки мало не зісковзнулі з обледенілого краю, і тут я помітила, що вишу всього з; два кроки від рогу «секрету». Помалу переставляючі руки, я поповзла вперед, силкуючись не звертати уваги н; жахливі звуки, які долітали знизу. Коли долоні нарешт намацали ріг, я перекинула праву ногу через край. Бон; за щось зачепилася, я з останніх сил сіпнулася — й опи нилася на тротуарі. Важко хекаючи, тремтячи, я поплазу вала геть від краю і вхопилася рукою за стовп, немов з; якір, хоча вулиця в тому місці була ідеально гладка.

— Гейле! — загукала я у прірву, незважаючи на те, ще мене можуть впізнати.— Гейле!

— Я тут!

Здивовано я обернула голову ліворуч. Дверцят; пастки, які тримали вулицю, сягали самих порогів бу динків. З десяток людей зуміли дістатися туди й ТЄПЄ| звисали хто де, насилу тримаючись за що можливо. 3; ручки, дверні молотки, поштові скриньки. За троє двереі від мене застряг Гейл, учепившись за декоративну ковку Він зміг би легко потрапити в будинок, якби ХТОСЬ ЙОМ’ відчинив. Та незважаючи на те, що він гучно калатаї у двері, ніхто не прийшов йому на допомогу.

— Стережись! — гукнула я й витягнула пістолет Він відвернувся, а я доти стріляла в замок, поки двері н< розчахнулися., Гейл розгойдався й заскочив у будинок На якусь мить я відчула полегшення. А тоді побачила, яі Гейла ухопили дві пари білих рукавичок.

Наші погляди зустрілися, Гейл щось мені крикнув Але я нічого не розібрала. І не знала, що діяти. Я не могл; покинути Гейла, але не могла й урятувати. Його вуст;

знову заворушилися, Я похитала головою: мовляв, не чую. Ось-ось миротворці збагнуть, кого зловили. Гейла почали затягувати всередину.

— Тікай! — загорлав він.

Розвернувшись, я помчала геть. Сама-одна. Гейл у полоні. Полідевк і Кресида, мабуть, загинули ще десять хвилин тому. А Піта? Я не бачила його жодного разу відтоді, як ми вийшли з крамниці Тигріс. Лишалося втішати себе думкою, що він міг повернутися. Можливо, відчув, що наближається напад божевілля, і повернувся у підвал. А може, зрозумів, що увагу Капітолія вже не треба відвертати — у влади своїх бід достатньо. І що вже не потрібно ставати приманкою й ковтати ягоду... Ягода! У Гейла немає пігулки! Я збагнула, що запевняння, буцім він зможе детонувати стрілу вручну, не більш ніж просто розмови. У нього навіть шансу не буде. Найперше, що зроблять миротворці, це відберуть у нього всю зброю.

Заскочивши у дверний отвір, я впала на землю, з очей покотилися сльози. «Пристрель мене»,— ось що він казав. Я мала пристрелити його! Це був мій обов’язок. Це була наша мовчазна обіцянка одне одному. А я не дотримала слова, і тепер Капітолій вб’є Гейла, або катуватиме, накачає отрутою... Я відчула, як вкриваюся тріщинами, ось-ось розсиплюся... Залишилася одна-єдина надія. На те, що Капітолій впаде, складе зброю і видасть усіх полонених, поки Гейл іще неушкоджений. Але цього не станеться, поки живий Снігоу.

Двійко миротворців промчали повз мене, не звертаючи уваги на капітолійську дівчину, яка скулилась у дверному проході. Я взяла себе в руки, втерла сльози, поки вони не замерзли, й зосередилася. Гаразд, я досі нікому не відомий біженець. А може, ті миротворці, що зловили Гейла, встигли мене роздивитися? Я скинула плащ і вивернула його навиворіт, заховавши пурпурний верх і виставивши напоказ чорну підкладку. Натягнула каптур, ще дужче закутала обличчя. Притиснувши пістолет до грудей, я почала вивчати квартал. Тут тинялася всього жменька приголомшених біженців, які відбилися від решти. Я прилаштувалася біля двох літніх чоловіків, які навіть не поглянули на мене. Ніхто не шукатиме мене в компанії літніх людей. Коли ми дісталися наступного перехрестя, чоловіки несподівано зупинилися, і я мало не наскочила на них ззаду. Ось і воно — Столичне кільце. Потойбіч височів особняк президента.

Тут аж роїлося від людей, які тинялися туди-сюди, голосили або просто сиділи на землі, припадаючи снігом. Тут я не вирізнятимусь. Я почала проштовхуватися до резиденції, спотикаючись об покинуті скарби й замерзлі кінцівки. Здолавши півшляху, я виявила бетонну барикаду. Особняк оточував величезний прямокутник чотири фути заввишки. Можна було подумати, що до цієї огорожі ніхто не насмілиться наблизитися, однак тут була групка людей. Можливо, це обрані, які оселяться в особняку президента? Однак наблизившись, я побачила, що за бетонну огорожу пропускали тільки дітей. Від немовлят до підлітків. Наляканих і змерзлих. Одні тулилися одне до одного, щоб зігрітися, інші нерухомо сиділи на землі, їх не пускали до особняка, а просто вносили в список. Зусібіч їх оточували миротворці. Я одразу ж здогадалася, що миротворці не захищали їх: якби Капітолій прагнув урятувати дітей, зараз вони були б у якомусь бункері. Це діти мають захистити президента Снігоу, стати йому щитом.