Голодні ігри частина 3 (переспівниця)

Щойно Липа закінчила презентацію, посипалися запитання від «мізків». Минали години, прийшов час обіду, тоді вечері, а всі далі сперечалися, намагаючись скласти план захоплення Горішка. Біпер припустив, що зможе проникнути у ворожу комп’ютерну систему; пролунала думка залучити кількох шпигунів, засланих у Горішок, однак за увесь час не зринуло жодної справді свіжої ідеї. Вечоріло, а всі раз у раз поверталися до старої стратегії — штурму головних входів. Я бачила, як вагається Липа, адже скільки варіантів такого плану уже провалилися, скількома життями уже довелося пожертвувати! Зрештою вона не витримала й випалила:

— Той, хто знову запропонує брати штурмом головний вхід, має скласти справді ідеальний план, тому що саме він очолюватиме операцію!

Гейл не міг всидіти на одному місці довше, ніж кілька годин, тому він то ходив між кріслами, то сидів зі мною на підвіконні. Він одразу погодився з Липою, що входи штурмувати марно, і зовсім не стежив за розмовою. Останні кілька годин він мовчав, його брови насупилися, а очі невідривно вивчали крізь шибку Горішок. Скориставшись тишею, яка запала після ультиматуму Липи, він мовив:

— Невже так важливо захопити Горішок? Чи буде достатньо просто вивести його з ладу?

— Це було б першим кроком,— сказав Біпер.— Що ти пропонуєЩ?

— Уявіть, що Горішок — це нора диких собак,— провадив Гейл.— Ви не можете пробратися всередину. Отже, у вас залишається два варіанти: знищити собак у норі або виманити їх. '

— Ми пробували підривати входи,— сказала Липа.— Але люди ховаються надто глибоко всередині, нас розділяє надто товста стіна каміння.

— Я не це мав на увазі,— сказав Гейл,— Я думав про те, щоб скористатися силою самої гори...— (Біпер підвівся та приєднався до Гейла, позираючи на гору крізь свої великі окуляри).— Погляньте! Он там із боків...

— Сліди обвалів,— мовив Біпер пошепки.— Мудро. Але треба добре все спланувати, адже потому як вибухне перша міна, ми вже не зможемо контролювати ситуацію.

— Нам і не потрібно її контролювати, варто тільки позбутися нав’язливої думки про те, щоб захопити Горішок,— мовив Гейл.— Нам слід просто відрізати його від світу.

— Отже, ти пропонуєш спровокувати обвал й заблокувати входи? — запитала Липа.

— Абсолютно точно,— мовив Гейл.— Замкнути ворога всередині, відрізати від зовнішнього світу, від джерела харчів, перекрити тунелі, крізь які вилітають вертольоти.

Поки всі міркували над планом Гейла, Богз проглянув креслення гори й насупився.

— Ти ризикуєш вбити всіх, хто лишиться всередині. Подивись тільки на систему вентиляції. Вона досить примітивна. Зовсім не схожа на ту, що в Окрузі 13. Вона повністю залежить від шлюзів, крізь які проникає повітря. Якщо їх заблокувати, кисень узагалі не потраплятиме всередину.

— Можна втекти залізничним тунелем, який виходить на міський майдан,— мовив Біпер.

— Якщо ми не завалимо вхід,— кинув Гейл. І його наміри враз прояснилися. Гейл не збирався рятувати життя людей, які ховалися в Горішку. Адже що робити з ними потім?

Він приготував одну зі своїх смертельних пасток.

|розділ 6^

До присутніх поволі доходило, що саме запропонував Гейл. На обличчях почала з’являтися реакція — втіха й жах, сміх і вдоволення.

— Більшість робітників — жителі Округу 2,— мовив Біпер ухильно.

— Ну і що з того? — запитав Гейл.— Ми все одно вже ніколи не зможемо знову їм довіряти.

— Ми маємо дати їм бодай один шанс на капітуляцію,— мовила Липа.

— Це неабиякий привілей — у нас такого шансу не було, коли бомбардували Округ 12, однак тут усе інакше, ви з Капітолієм мало не на ти,— сказав Гейл.

Судячи з виразу обличчя Липи, вона була готова пристрелити його або скрутити йому шию. У неї була серйозна перевага: за її спиною роки невпинних тренувань. Однак її злість тільки дужче розлютила Гейла, і він заволав:

— Ми дивилися, як живцем горіли діти, і не могли нічого вдіяти!

Я заплющила очі, щоб не бачити картини, яка постала в уяві. Гейл домігся бажаного ефекту. Тепер мені хотілося, щоб усі, хто заховався всередині гори, здохли. Я мало не сказала цього вголос. Але... я ж дівчина з Округу 12. А не президент Снігоу. Я не можу цього дозволити. Не можу приректи людей на смерть.

— Гейле,— мовила я, вз>, вши його за руку, й провадила спокійним тоном.— І >рішок — це стара шахта. Твій план — це все одно, що ь уасноруч спричинити потужний нещасний випадок у вугільній шахті.

Цих слів мало бути достатньо, щоб змусити колишніх жителів Округу 12 двічі подумати, перш ніж ухвалювати рішення.

— Однак не такий несподіваний, як той, у якому загинули наші з тобою батьки,— випалив він.— Це єдина проблема? Що у наших ворогів буде кілька годин поміркувати, що їм недовго залишилося. Що ми їх не одразу підірвемо?

Давним-давно, коли ми були парою дітлахів, які полювали в Окрузі 12, Гейл часто говорив такі речі, іноді ще й гірші. Але тоді це були просто слова, порожні слова. А тут, втілені на практиці, вони перетворювалися на вчинки, які можуть завдати непоправної шкоди.