Голодні ігри частина 3 (переспівниця)

Ми повернулися на свої місця, ігноруючи допитливі погляди, націлені на нас звідусіль. Плутарх вів далі, а я час від часу зосереджено кивала, змінювала позицію, щоб краще бачити, і раз у раз повторювала собі, що потерплю ще трохи, а тоді побіжу в ліс і як заверещу! Або вилаюся. Або заплачу. А може, все разом.

Якщо це теж був іспит, то ми з Фінеєм обоє склали його. Коли Плутарх закінчив і оголосили перерву, мені звеліли залишитися, оскільки мали до мене особливе доручення. Однак мене просто попросили не голити волосся, адже Переспівниця має бути схожою на дівчину, яку всі пам’ятають з арени. Для камер, ти ж розумієш. Знизавши плечима, я запевнила, що мені абсолютно байдуже, якої довжини буде моє волосся. Мене відпустили без жодних подальших інструкцій.

Ми з Фінеєм зустрілися в коридорі.

— І що я скажу Енні? — мовив він пошепки.

— Нічого,— відповіла я.— І я мамі й сестрі не казатиму нічого.

Ми знову повертаємося на арену. Для чого про це знати нашим рідним?

— Якщо вона побачить голограму...— почав він.

— Не побачить. Це таємна інформація. Напевно,— сказала я.— Та це й не зовсім Ігри, де виживає тільки переможець. Ми просто надто гостро реагуємо — ну, ти знаєш чому. Ти досі не передумав, ні?

— Звісно, що ні. Я хочу знищити Снігоу не менше, ніж ти,— мовив він.

— Усе буде не так, як раніше,— сказала я рішуче, намагаючись переконати в першу чергу саму себе. І раптом мене осяяло.— Цього разу Снігоу також побуде трибутом.

Фіней не встиг нічого відповісти — з’явився Геймітч. Його не було на нараді, він не думав про арену — його поглинули інші проблеми.

— Джоанна повернулася в лікарню.

Я гадала, що з Джоанною все гаразд, що вона склала іспит, просто не потрапила у підрозділ снайперів. Вона чудово вправлялася з сокирою, а от у стрільбі показувала досить посередній результат.

— Вона поранена? Що сталося?

— Вона зірвалася в «кварталі». Завдання іспиту — натиснути на потенційні слабкості солдатів. Тому для неї затопили вулицю,— мовив Геймітч.

Я нічого не розуміла. Джоанна вміє плавати! Я точно бачила, як вона плавала під час Червоної чверті. З Фінеєм їй, звісно, не зрівнятися, але хто з нас може зрівнятися з Фінеєм?

— Ну і що?

— її так катували в Капітолії. Обливали водою, а тоді били струмом,— мовив Геймітч.— «Квартал» повернув неприємні спогади. Вона запанікувала, розгубилася, не могла зрозуміти, де вона. їй знову штрикнули заспокійливе.

Ми з Фінеєм уклякли на місці, онімівши. Я згадала, що Джоанна ніколи не приймала душ. Заледве змусила себе вийти на дощ, так ніби він був кислотний. А я вважала, що все це через морфлій!

— Ви двоє повинні її навідати. Крім вас, друзів у неї немає,— сказав Геймітч.

Від таких слів мені стало ще гірше. Не знаю, які там стосунки у Фінея та Джоанни. А от я її ледве знала. У неї не було ані сім’ї, ані друзів. Навіть жодної речі, яку б вона могла назвати своєю і покласти в шухляду. Нічого.

— А я повідомлю Плутарха. Він не зрадіє,— провадив Геймітч.— Він хотів, щоб у Капітолій вирушило якнайбільше переможців. Для видовищного шоу.

— Ви з Біпером також їдете? — запитала я.

— Якнайбільше молодих і привабливих переможців,— виправився Геймітч.— Тому ні. Ми залишимося тут.

Фіней пішов просто до Джоанни, а я покрутилася ще трохи в коридорі, поки зі Ставки не вийшов Богз. Тепер він мій командир, тому, гадаю, саме в нього варто шукати підтримки. Коли я розповіла йому, що в мене на думці, він виписав мені перепустку на півгодини (18.00. — Вільний час), щоб я могла піти в ліс, але за умови, що я залишатимуся в полі зору охорони. Я побігла до своєї кімнати по срібний парашут, але він викликав стільки неприємних спогадів, що натомість я підхопила стерильне полотно для бандажів, яке привезла з Округу 12. Квадратне. Цупке. Саме те, що треба.

В лісі я відшукала сосну і назбирала жменьку глиці. Поклала її на полотно, звела докупи кінці, крутонула добряче і зав’язала лозою. Утворився невеликий вузлик завбільшки з яблуко.

Перш ніж зайти в палату, я постояла кілька хвилин ззовні, спостерігаючи за Джоанною. Вона ніколи не вміла приховувати свою лють, проте зараз здавалася маленькою жінкою з широко розплющеними очима, яка силкується не заснути під дією заспокійливого. її лякало те, що ніс із собою сон. Підійшовши до неї, я простягнула їй вузлик.

— Що це? — мовила вона хрипко. Мокрі кінчики волосся кучерявилися в неї на чолі.

— Я зробила це для тебе. Річ, яку ти зможеш покласти до себе в шухляду,— я вклала вузлик їй у руки.— Понюхай.

Вона піднесла вузлик до носа й повільно вдихнула.

— Пахне домівкою.

На очах у неї виступили сльози.

— На це я й сподівалася. Ти ж з Округу 7,— мовила я.— Пам’ятаєш, як ми зустрілися? Ти була деревом. Ну, тимчасово.

Раптом вона схопила мене за зап’ястя.

— Катніс, ти мусиш його вбити.

— Не хвилюйся.

Я опиралася спокусі вивільнити руку.

— Присягнися. Чимсь, що тобі не байдуже,— прошипіла вона.

— Присягаюся. Своїм життям.

Однак вона не відпустила моєї руки.

— Життям своєї родини,— наполягала вона.