Голодні ігри частина 3 (переспівниця)

Вперше за весь час я добре їх роздивилася. Людина, схрещена з ящіркою і ще бозна-чим. Біла шкіра луската, мов у рептилій, руки й ноги з довгими пазурами, риси обличчя — поєднання непоєднуваного. Мутанти шипіли, вимовляючи моє ім’я, а їхні тіла аж здригалися від люті. Вони били об землю хвостами, розмахували пазурами, ранячи і себе, і сусідів, із їхніх пащ стікала піна — вони просто божеволіли від жаги знищити мене. Мабуть, мій запах був їм так само добре відомий, як їхній мені. Ба більше: він вабив їх непереборно, бо, незважаючи на токсичні випари, мутанти один по одному почали скакати у стічну канаву.

Ми з берега відкрили вогонь. Я витягала стріли навмання, байдуже які — самозаймисті чи вибухові, й наосліп стріляла в мутантів. Вони ж смертні! Жодна жива істота не виживе з двома дюжинами куль у тілі. Так, вони вмирали, от тільки їх було надто багато: з труби лився цілий потік і, не вагаючись ні секунди, кидався у стічну канаву.

Однак не від їхньої чисельності у мене тремтіли руки.

Всі мутанти страшні. Всі вони створені для того, щоб знищувати. Одні відбирають життя, як мавпи. Інші — розум, як мисливці-вбивці. Однак найжорстокіші, най-бридкіші зовні створені для того, щоб залякати жертву. Вовки-мутанти з очима мертвих трибутів. Сойкотуни, які стогнали та плакали голосом ГІрим. Ящірки, які смерділи трояндами Снігоу і кров’ю своїх жертв. Цей запах перебивав сморід нечистот. Змушував моє серце скажено калатати. Від нього у мене холонула шкіра, а легені мов заморожувало, і я не могла дихнути. Так ніби це Снігоу дихав мені в обличчя, нагадуючи, що смерть близько.

Товариші гукали до мене, але я не могла відповісти. Тоді чиїсь дужі руйи підхопили мене саме в ту мить, коли я прострелила голову мутантові, який мало не вкусив мене за ногу. Мене підсадили на драбину, але я мов закам’яніла й не могла поворушити ні рукою, ні ногою. Хтось звелів мені лізти вгору. Я, наче дерев’яна лялька, почала механічно перебирати кінцівками. Рух поволі привів мене до тями. Попереду хтось був. Полідевк. Піта й Кресида були позаду. Ми дісталися платформи. Гайнули до іншої драбини, щаблі якої були мокрі та плісняві. На наступній платформі у мене в голові нарешті прояснилося, і я втямила, що відбувається. И почала витягувати товаришів з драбини на платформу. Піту. Кресиду. Більше нікого не було.

Що я накоїла? На що я прирекла свій загін? Я вже полізла вниз, та вдарилася черевиком об щось м’яке.

— Лізь! — загарчав Гейл.

І я знову опинилася на платформі, допомагаючи Гейлу видертися нагору та вдивляючись у темряву, чи не зосталося там іще когось.

— Усе,— розвернувши мене до себе обличчям, похитав головою Гейл. Його однострій був подертий, а на шиї зяяла рана.

Знизу долинув людський зойк.

— Хтось іще живий,— вмовляла я.

— Ні, Катніс. Це все,— мовив Гейл.— Там тільки мутанти.

Я не хотіла з цим миритися й посвітила вниз ліхтариком, вмонтованим в автомат Кресиди. Далеко внизу я роздивилася Фінея, який повис на драбині, а три мутанти роздирали його на шматки. Коли один із мутантів відхилив голову назад, щоб зробити останній — смертельний — укус, сталося щось дивне. Я немов перетворилася на Фінея, і перед моїми очами пропливли спогади з його життя. Щогла корабля, срібний парашут, сміх Магс, рожеве небо, змайстрований Біпером тризуб, Енні у весільній сукні, хвилі б’ються об скелі... Кінець.

Вихопивши з-за пояса «Голо», я насилу вимовила: «Ягода, ягода, ягода». А тоді впустила його вниз. Притиснулася до стіни разом з іншими, і в цю мить із каналізації на платформу посипалися уламки каміння, рештки мутантів і шматки людської плоті.

Щось клацнуло — Полідевк зачинив люк у каналізацію. Полідевк, Гейл, Кресида, Піта і я. Більше нікого не лишилося. Можливо, пізніше до мене повернуться людські емоції, але зараз мною керував тільки тваринний інстинкт — урятувати живих.

— Зупинятися не можна.

Хтось дістав бинт, і ми перев’язали Гейлові шию. Допомогли йому підвестися на ноги. Тільки одна постать не зрушила з місця — так і стояла, мов прикута до стіни.

— Піто,— мовила я. Але він нічого не відповів. Заціпенів? Я підповзла до нього, прибрала від обличчя руки в кайданках.— Піто!

Його очі здавалися чорними, зіниці розширилися — де поділася їхня блакить? М’язи на зап’ястях напружилися, затверділи, немов металеві.

— Покиньте мене тут,— прошепотів він.— Я не витримаю.

— Ні. Витримаєш! — мовила я.

Піта похитав головою.

— Я не володію собою. Я зараз збожеволію. Як вони.

Як мутанти. Як скажені тварюки, які хочуть перегризти мені горло. І зрештою за таких обставин я буду змушена вбити 'Піту. І Снігоу переможе. Моїми жилами запульсувала гірка ненависть. Сьогодні Снігоу вже забрав у мене надто багато друзів.

Може, це неправильно, може, це самогубство, але я зробила те, що підказало мені серце: нахилилася й поцілувала Піту в губи довгим пристрасним поцілунком.

Він затремтів, але я не відступалася — цілувала його доти, поки мені не забракло повітря. Мої руки ковзнули до його зап’ясть.

— Не дай йому забрати тебе в мене.