Читаем Голос полностью

— Тю! Трясця б вам у живіт! — скипіла Килина, нервово встаючи й кидаючи злісно картоплю в макітру. — Ніколи не дадуть договорити! Прямо чорти, і більше нічого!

— Гу-гу-гу! — ще голосніше загув Гриць і навіть з великої втіхи насів на Кіндрата, що добродушно всміхався собі, й почав душити його.

— Грицько! Покинь! — бовкнув Трохим, — Дай хай говорить...

Гриць зараз же покинув і, навіть обнявши Кіндрата, сів лагідно разом з ним на лаву й промовив до Софійки:

— Ну, говори, удівітельна. А то я буду говорити.

— Та сиди краще там! — почулось з полу. — Говори, Софійко!

— Та що говорить? Я йому втерла носа, щоб не задавався, а він... почав битись.

— Е?

— Ій-богу. Як дала йому одкоша, так він зараз же почав щось одному, другому «ши-ши-ши» на ухо. А ті, звісно, кому гроші його милі, почали зачіпати нас... А я на злість... Начхать на самого Хведора й на його гроші. Узяла та й обняла Хомченкового Сидірка. А він, наче скажена собака вкусила його, як схопиться... «Забирайтесь, — каже, — голодрабці!» А я йому: «Хоч голодрабці, та не грабили нікого; а хазяйські сини — й не голодрабці, так граблять до голого тіла». Він до мене... А мені що? Пхи! Начхать я хотіла! Узяла та й пхнула на всю руку... А він тоді і вдарив. Ну, наші хотіли вступиться, та не дали...

— Насилу, брат, втекли! — скрикнув Гриць. — Прямо... як чорти лізуть...

— А вдарив катюга дуже, — весело додала Софійка, сміючись, — аж досі болить!

— Хм... Воно раз у раз болить, як б'ють, — іронічно вставив Юхим, набираючи люлькою тютюн із долоні.

— Та-а-к... — потягуючись, встав Андрій з полу і, позіхаючи, підійшов до столу.

— А може, не так? — з веселим задором кинула йому Софійка.

— Не чіпай його, він теж хазяйський син! — муркнув Трохим.

— То що? — здержуючись, зневажливо спитав Андрій. На молодому, вкритому ще ніжним пухом лиці його почав розливатись з-за шиї рум'янець.

— То нічого, — всміхнувся Трохим.

— Битиме? — крутнулась до Андрія Софійка.

— А то пожаліє, думаєш? — зареготався Гриць. — Ого! Хазяйські сини, брат, голодрабців не люблять...

— А ти таки справедливий голодрабець! — зачувся з полу жіночий голос.

— О! Хазяйська дочка обізвалась!

— Хто? Санька — хазяйська дочка? — підняв брови Кіндрат.

— А чим би вона не хазяйська дочка? — встаючи, промовив Юхим. — Півтори кози на припоні, у запічку квочка на трьох бовтунах, сама взута, аж п'ятами світить... Ще тобі не хазяйка?

— Ой діду, хто б казав ще! — крикнула Санька. — Бодай вже з такими хазяїнами, як і ви!

— От так! — усміхнувся дід. — А хіба ж я не хазяїн? Хе-хе-хе! За пазухою такого худоби, що й пана Гаврильчука переможу!..

— Ой господи! — зітхнула Килина. — Як вже мені в печінках сидить ваша лайка, так і ну його к чорту!

— Нічого, дівко! — присідаючи знов до грубки, заспокоїв її Юхим. — Полаємось та й поб'ємось.

— А вас би першого!

— Мене?

— Та вже не мене.

— Ні! Мені ось що дивно, — озираючи всіх гострим, насмішкуватим поглядом, промовив Трохим. — Чого се так — хазяйські сини та по наймах тиняються? У голодрабців хліб одбивають...

— Тобто, синку: навздогад буряків, щоб дали капусти? — озирнувся, сидячи, Юхим. — Чи не голодрабці й ми собі, благослови нас господи? Хе-хе-хе!..

— Та вже до вас не пішов би позичать, — кинув Андрій.

— У самого багато?

— А багато!

— Диви, — хитнув головою Трохим.

— Може б, і нам ще позичив?

— На вічне оддання?

— Так ти ж — хазяїн!

Андрій повернувся, щоб щось сказати йому, але махнув тільки рукою й підійшов до полу, де порпалась Софійка. Дехто засміявся.

— Ні, він нас і так почастує, — весело, насмішкувато промовила Софійка, складаючи свою кинуту свиту. — Правда, Андрію?

Андрій нічого не промовив. Рум'янець все більше розливався йому по лиці і вже виразно смужкою доходив до носа і червонив лоба. Тонкі, золотисті брови його все більше хмурились, а верхня, задерта трохи вгору губа почала здригатись. Чисте, молоде, хлопчаче ще обличчя його з ямкою на підборідді і з золотими кінчиками кучерявого ясно-русого чуба було напружене й збентежене.

— Почастуєш? А? — засміялась Софійка.

— Од Хведора мало дістала, дак ще й від Андрія хочеш? — байдуже промовила Килина від лежанки.

Андрій хутко, пильно подивився на неї, потім звернувся до Софійки й промовив:

— А хочеш, дам зараз на горілку?

— Хочу!

— Та бреше! Не дасть! Задається! — зареготався Гриць.

— Брешу?? Так от же... На!.. — палко, гордо крикнув Андрій і, рішуче кинувшись до кишені, витяг гаманець, поколупав у йому і, витягши декільки монет, подав їх Грицеві. Той здивовано подивився на його, але гроші взяв і зараз же почав рахувати.

— А багато? — зазираючи через плече йому, спитав, підійшовши, Юхим.

— 55 копійок.

— 55? Хм... Що ж за їх можна вистругати? — замислився дід. — Тільки, значить, понюхати та облизатися?

Андрій знов мовчки розстібнув гаманця і став колупати в йому, але вже не з тим поспіхом і запалом, що раніше.

— Скільки там? — похмуро кинув він до Гриця.

— Ха-ха-ха! — зареготався Трохим. — Ховайте скоріше ті, що дав, бо одбере.

Андрій спалахнув і зненависне подивився в той бік, де сидів Трохим.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Как стать леди
Как стать леди

Впервые на русском – одна из главных книг классика британской литературы Фрэнсис Бернетт, написавшей признанный шедевр «Таинственный сад», экранизированный восемь раз. Главное богатство Эмили Фокс-Ситон, героини «Как стать леди», – ее золотой характер. Ей слегка за тридцать, она из знатной семьи, хорошо образована, но очень бедна. Девушка живет в Лондоне конца XIX века одна, без всякой поддержки, скромно, но с достоинством. Она умело справляется с обстоятельствами и получает больше, чем могла мечтать. Полный английского изящества и очарования роман впервые увидел свет в 1901 году и был разбит на две части: «Появление маркизы» и «Манеры леди Уолдерхерст». В этой книге, продолжающей традиции «Джейн Эйр» и «Мисс Петтигрю», с особой силой проявился талант Бернетт писать оптимистичные и проникновенные истории.

Фрэнсис Ходжсон Бернетт , Фрэнсис Элиза Ходжсон Бёрнетт

Классическая проза ХX века / Проза / Прочее / Зарубежная классика