Голова Якова

— Так. Отже, олігарх спитав у відлюдника: «О достойний! Скажи мені, в чому великий

секрет життя?» Відлюдник оцінив зусилля вельможі і відказав: «Я розповім тобі, в чому

великий секрет життя. Слухай уважно. Секрет життя в тому, що життя — це ріка». Олігарх

подивився навколо, чим би кинути у відлюдника, щоб одразу прибити, але той жив бідно

і в печері нічого не було. Тоді олігарх закричав у гніві:

— Я втратив усіх своїх слуг, усі мої джипи і колісниці залишились на дні глибоких

ущелин! Мій телефон сів, мій паспорт розкис на гівно, перепрошую, мою кредитну картку

здуло вітром! І я пройшов стільки кілометрів, щоби почути, що життя — це ріка?

Відлюдник оцінив самовладання олігарха і сказав:

— Добре. Добре, ти переконав мене, ти — достойний. Я розкрию тобі справжню

таємницю життя. Життя — це не просто ріка. Це дуже велика ріка.

— Привіт темним отцям! — Яків грюкнув кришкою рояля, встав і пішов у кабінет.

Майя вже поралась біля столу, нарізаючи хліб на тости найдовшим ножем у домі, і Богус

задивився на блиск його леза.

— А де ж наш Іван? — поцікавився Богус у Майї. — Учора я не бачив його до вечері.

Майє, скажіть, Яків любить свого брата? А Іван — він малює?

2.

— Милий МІЙ композиторе, ти видаєшся розбитим, як стара барабанна паличка. Дозволь

тебе приголубити…

— Не чіпай. Жертви твоїх ніжностей не спали цілу ніч. Навіщо ти з Матвієм так

учинила?

Йоланта всміхнулася і розправила волосся.

— Він би нам тільки заважав.

— Що ти верзеш…

— Він би не заспокоївся, поки не досяг мети. Мені не подобається таке ставлення. Він

би набридав. Він страшенно нав'язливий. А ще він би заважав нам.

— Вам?

— Ні. Нам. А твоя увага, композиторе, повинна бути у творчості, у божественних

звагах. Я зроблю все, щоб ніхто не відволікав тебе.

— Не забагато береш на себе?

— Жінка мусить турбуватися про земне, аби чоловік міг прориватись у небеса,

— Як заманливо. Чому в тебе ця посмішка?

— Не знаю, композиторе. Може, у тебе (-: здогадки?

— Ось, тримай. Лекція перша. І не усміхайся так.

3.

О третій дня біля будинку загуркотіла машина. З базару повернулися Матвій і Богус.

— Що це таке? — спитав Яків, вказуючи на третього персонажа, котрий зайшов на

веранду разом з Матвієм і Богусом.

— Пане маестро! Ми з вашим братом заїхали на ринок — на Краківський. Там я

виконав усі покладені на мене панною Яною повноваження. Його звати Месьє. І він

повністю ваш.

У коридорі сидів дорослий чорний пудель. Через брак такту він завалився боком,

виставивши привселюдно докази того, що він справді пес.

— Який пудельок класненький, — сказала Яна. — На-на-на!

Пудель підбіг до неї і вперся мордою між ніг.

— Дякую за уважність до моїх гостей, пане Богусе. Але чому пудель? — спитав Яків.

— Так, пане, це хороше запитання. Я запитував себе: «Може, нам потрібен

ротвейлер? Ні, це не може бути ротвейлер. Тоді, може це ризеншнауцер? Ні, це не може

бути ризеншнауцер. Може, це вівчарка?..»

«Месьє» — подумки повторив Яків.

4.

За столом зібралися всі: Богус, Матвій, Іван, Яків, Майя, Іра, Яна і Йоланта. Йоланта за-

питувала, кому ще рагу, і докладала салату. Богус попросив дві порції. Матвій з'їв три.

У

Рагу в Йоланти вдалося в язким, перченим, духмяним. Воно стікало соками розпашілої

розкішниці.

Майя відварила рис для себе.

5.

Коли за столом запанував ситий дух, озвалася Майя, пантера із зеленими очима.

— Пане Богусе, що ви думаєте про кінець світу? Найближча дата — це дві тисячі

дванадцятий, рік вашого чемпіонату. Адже гра в м'яч пішла від майянців.

— Так, це була ритуальна гра, гра-містерія. Грали двадцять гравців, по кількості богів у

пантеоні. Вони жбурляли одне одному важку каучукову кулю. Майяський Всесвіт лежить

на чотирьох кольорах: на червоному, білому, на синьому і на жовтому. Чотири стадії, дві

сторони, один всесвіт. Я маю на увазі один м'яч.

— Як прапори Євро дві тисячі дванадцять. Прапори Польщі та України.

— Так, Майє. Невідворотність на те й невідворотна, щоб ставатися. Я не задумуюсь

над тим, що буде у дві тисячі дванадцятому. Хто знає, коли наступить мій дві тисячі

дванадцятий? А коли може наступити дві тисячі дванадцятий для вас?

— Фінальний матч буде у Донецьку, — додав Матвій. — Уяви собі, Майє. Стадіон

«Донбас-арена». Прожектори. Трибуни. Ринат Ахметов. Біля нього — Чарльз Дарвін. Над

полем — повне сонячне затемнення. На трибунах — танці святого Вітта. До кінця світу —

три хвилини, рівно три хвилини. Байдужим не залишиться ніхто. — Матвій заговорив

голосом спортивного коментатора: — Отже, арбітр подає м'яч, м'яч переходить до

Кетцалькоатля, пас на Перуна, небезпечна ситуація на штрафному майданчику,

напівзахисник КаліЮґи Тескатліпока намагається зіграти проти правил, знову Лакшмі-

Нараяна… пас на Алу Парата, Алу Парата обводить другого напівзахисника Уіцілопочтлі…

Передача на Кецалькоатля… ГОЛ!!! ГОЛ!!! Такого екстазу ми ще НЕ ВІДЧУВАЛИ!!!

«Шамбала» — чемпіон!

Йоланта заіржала.

— Вибачте, — сказала вона, заспокоївшись. — Знесло голову. Так смішно!

Богус кинув, мовби між іншим:

— У дві тисячі дванадцятому відбудеться вирішальний матч, Якове. Уявляєте звучання

своєї симфонії на відкритті цього чемпіонату?