Григорій Квітка-Основ'яненко

Словом, у 1808 р. Харківський театр так і не зміг скористатися організаторським талантом Квітки-Основ'яненка. Але він сяк-так існував. Спершу тут виступала одна невеличка трупа, невдовзі їй на зміну з'явилася друга. Це були захожі актори, здебільшого поляки, та місцеві чиновники-аматори. Спектаклі грали в тимчасовому «балагані» на Миколаївському майдані (тепер – майдан Конституції), а потім у зведеній тут-таки спеціальній дерев'яній споруді, яка отримала назву «театр Шредера». Вигляд у цього театру був не надто імпозантний. Михайло Щепкін казав про своє перше враження від «театру Шредера»: «Я думав, що в такому місті, як Харків, театр буде красивою спорудою, а замість цього побачив якийсь дерев'яний балаган». І все ж таки цей театр, як писав Квітка-Основ'яненко, мав чималу сцену, 32 ложі на верхньому та нижньому ярусах, партер, амфітеатр, галерею, а харків'яни охоче його відвідували. Щоправда, ані репертуар, ані виконавська майстерність не вражали. Ставили, зокрема, «Гамлета» в саморобному перекладі та ще якісь, як каже Квітка, «жахіття» на взір «Испытание огнем, а также через воду», «Страшная черная маска», «Ариадна одна, оставленная на острове Наксосе» тощо. На цей час майбутній письменник уже залишив милу серцю тиху Основу й услід за братом перебрався до гамірливого Харкова. «Переїзд Андрія Федоровича в місто на проживання, – писав він Владимирову 27 лютого 1809 p., – а з ним і мій, гамірне, легковажне й дурноверхе життя не давало змоги подумати про що-небудь як слід. Завжди у великих клопотах, а під вечір, згадуючи, бачиш, що нічого не робив, окрім порожньої балаканини, здебільшого лихослів'я; а між тим дивуєшся, що інші кричать: „Ах! Як весело!“. За цим невинним заняттям пройшли М'ясниці. Слава Богу, що я маю відмовку щодо посту й відійшов на свою колишню милу Основу». Тим часом Андрій Федорович знову задумав одружуватись, і Григорій з неабиякою тривогою слідкував за тим, хто стане обраницею брата – від цього залежала і його власна доля. Могло статися так, що йому знов довелося б вирушати в монастир. «Я думаю, – писав він Владимирову в цьому ж таки листі, – що з більшою байдужістю дивився б на своє одруження, ніж на братове. Бо мені вже ЗО, і я маю намір і інші 30 провести з рідними. Від його щастя залежить мій спокій і також – щастя. У разі невдачі або вийде щось проти сподіваного – я знов з бородою, хоч і з іншої причини. Вибач, що говорю про це так багато; це мене дуже непокоїть і змушує багато думати про своє майбутнє життя, чого я ніколи не робив при покійниці». На цей раз обраницею брата стане юна генеральська донька Єлизавета Миколаївна Бердяева. З нею у Квітки-Основ'яненка будуть добрі стосунки. Але побоювання з приводу того, що братова може неабияк уплинути на його долю, таки не були безпідставними. Єлизавета Миколаївна помре 5 січня 1842 p., а рівно через рік, у січні 1843-го, Андрій Федорович обвінчається зі свою коханкою-кріпачкою. І ось ця жінка отруїть останні місяці життя нашого письменника, спричинивши і його болісний розрив із братом, і матеріальні нестатки, і бажання покинути геть Основу, ба навіть зректися прибраного імені Основ'яненко, бо Основа стане для нього просто нестерпною. Та все це буде через багато-багато літ. А поки що, наприкінці листа до Владимирова, Квітка знов повертається до розмови про свій улюблений театр. «Театрик у нас, – каже він з іронією, – досить порядний; актори погані, актриси ще гірші; директор (Шредер) працює; публика ремствує, чому не грають так, як у придворному (театрі), і не хоче підтримати. Я дуже задоволений із себе, що відмовився від честі бути директором, і тепер спокійний».