Григорій Квітка-Основ'яненко

Власне кажучи, і тональність Квітчиних елегійних повістей, і їхні основні думки глибоко закорінені в попередній українській традиції. Зокрема, коли йдеться про засади Квітчиного світогляду, на думку неодмінно спадає наука Сковороди. Ще Григорій Данилевський говорив про посутній вплив духовних повчань Сковороди на Квітку, а перегодом Василь Бойко скаже: «…Між філософією Сковороди і світоглядом Квітки можна провести повний паралелізм, що іноді доходить в творах до текстуального збігу». І може, найвиразніше Квітчине «сковородинство» прозирає там, де йдеться про Божий промисел та про людську «сродність». «Не однакові зірочки на небесах, не однакова і деревня по садкам, – каже героїня „Щирої любові“ Галочка. – Не буде вишенька цвісти яблуневим цвітом, їй є свій цвіт. Не приньме березонька липового листячка. Не позбере соловейко другої самочки, як з свого роду. Усьому свій закон, а чоловікові – ще й найбільш того». Галочка, немов слухняна учениця Сковороди, говорить тут про Божу «економію», тобто про незбагненну для людського розуму премудру владнаність світу, допасовуючи це поняття до суспільних станів (згадаймо приказку Наталки Полтавки Івана Котляревського, котрий, так само як і Квітка, був письменником-«сковородинцем»: «Знайся кінь з конем, а віл з волом»). Прикметний для філософії Сковороди християнський платонізм, що перетворює увесь світ на якийсь божественний театр маріонеток, де сміх і сльози є неодмінними складниками космічної рівноваги та гармонії, розкриває і найглибше єство трагедії Квітчиної героїні. Галочка – справжня іграшка в руках усевладної та примхливої долі. Зрештою, ця дівчина прийшла у світ тільки для того, щоб померти від любові.

Уже на початку своєї повісті Квітка, як слушно зазначив Дмитро Чижевський, пропонує читачеві не що інше, як сентиментальну варіацію за мотивами промови Арістофана зі славетного Платонового «Бенкету»: «От як так одна душа другу знайшла, що як сестри собі рідненькі, як серце з серцем здружилось, та вже їм і не можна нарізно жити, треба їм зійтися, треба їм одно одному втіхою і порадою бути. Такі не довго будуть дожидати: скоро зійдуться, мов давнішні приятелі, буцімто були колись укупі, розрізнились, а тепер знов зійшлись… Так бува меж людьми, усе нарівно, чи вони чоловіки, чи чоловік з дівкою, чи жінки промеж себе. Тут тільки душі себе знають, а до прочого діла нема…». Справді-бо, саме так трактував єство любові Арістофан у Платоновому діалозі «Бенкет» (189с – 193е), хоч думка, згідно з якою «Бог веде схоже до схожого», є і в Гомеровій «Одіссеї» (XVII, 218), і у восьмій книзі «Нікомахової етики» Арістотеля (1155а34), і в інших класичних джерелах. Неважко віднайти її також у творах письменників та філософів старої України, наприклад, в «Арістотелівських проблемах» Касіяна Саковича, у «Парергоні» Афанасія Кальнофойського чи в трактаті Івана Максимовича «Театрон». При тому Сакович і Кальнофойський розглядали її як усім відомий філософський постулат, а Максимович пов'язував саме з платонівською традицією. Та особливо часто ця думка зринає у творах Сковороди, котрий подає цю максиму і по-грецькому, і по-латинському, і по-українському… Словом, те, що Семен Іванович та Галочка любляться, – не залежить од них самих, бо вони «були колись укупі», тобто отими спраглими одна одної половинками андрогіна, що про них казав був Арістофан у «Бенкеті», коли пробував пояснити, чому це Бог веде схоже до схожого. Але те, що вони не можуть побратися, від них так само не залежить – сам Бог споконвіку поділив людей на стани. Недаром Галоччин батько, говорячи про «неоднаковість зірочок на небесах», покликається на Біблію: «Адже пам'ятуєте, що Сифа, Адамового сина, рід та звали синами Божими, а Каїнів рід – синами чоловічеськими. Хоч воно і не те, що благородні і прості, як ми тепер зовемо, а усе одні луччі, а другі нижче. З того віку так і пішло… І якби се не було од Бога, для порядку на світі, давно б воно перевелось: давно б Бог, гордим противний, давно б стребив і скоренив панство, якби воно було не від нього, а від гордості чоловічеської. Сеє усе бачачи, як мені піти против закону і порядку, від Бога даного, і у ваш рід благородний віддати свою дитину, рожденую од простоти і мужичества? Не буде благословенія Божого!». Ось тут і пролягає метафізичне провалля. Галочка та Семен Іванович «сродні» поміж собою як персонажі Платонового міфа про андрогіна, але «несродні» на театрі людського життя. І їхня «сродність», і їхня «несродність» – від Бога. Байдуже, чи стануть Квітчині герої на шлях метафізичного бунту, чи підкоряться долі – на них усе одно чекає загибель. І Галочка, і Семен Іванович, і Маруся, і Василь – образи трагедійні, бо джерело їхньої загибелі ховається не в них, не в їхніх помилках, переступах чи пристрастях, воно – у незбагненних лабіринтах Божого промислу.