У цих вихолощених, ретельно дібраних словах не було нічого про тривалі роки нічних дзвінків, неоголошених візитів, образ, які їй доводилося вислухувати прилюдно, про той тягар відповідальності, що його відчувала маленька дівчинка Мередіт за свою хвору й нерозсудливу матір. У цьому стислому, по-діловому сухому переліку фактів не йшлося анітрохи про те почуття провини, яке вона пронесла з собою крізь роки: через те, що її першою реакцією на звістку про смерть матері було не горе, а полегшення.
Вона й досі не могла собі цього простити.
— Важкувато тобі довелося в житті, — прокоментував Хол.
Мередіт посміхнулася його британській стриманості й підсунулася ближче до його гарячого тіла.
— Проте мені пощастило, — вела далі вона. — Мері — просто дивовижна жінка. Саме вона спонукала мене навчитися грати на скрипці, потім — на фортепіано. Я всім зобов’язана їй та Біллу.
Хол весело вишкірився.
— Значить, ти й справді пишеш біографію Дебюссі? — іронічно спитав він.
Мередіт грайливо ляснула його по руці.
— Припини. Звісно, що пишу.
Якийсь момент вони лежали в цілковитій тиші — доброзичливій та зворушливій.
— Але чогось ти про себе все одно не доказуєш, — нарешті озвався Хол. Він крутнув головою на подушці та глянув на портрет у рамці, що стояв у протилежному кінці кімнати. — Чи я помиляюся?
Мередіт сіла, спершись на подушку й укрилася ковдрою так, що виднілися тільки плечі.
— Помиляєшся.
Збагнувши, що вона ще не готова говорити, Хол теж сів і опустив ноги на підлогу.
— Може, тобі щось принести? Щось випити? Чи поїсти?
— Принеси мені тільки склянку води, — відповіла Мередіт.
Вона дивилася, як він пішов до ванної, узяв там дві чашки, потім витяг з міні-барудві пляшки й повернувся в ліжко.
— Тримай.
— Дякую, — сказала Мередіт, зробивши великий ковток із пляшки. — Дотепер усе, що я знала про свою справжню матір, — це те, що її родина приїхала до Америки саме з цієї частини Франції підчас, а можливо, відразу ж після Першої світової війни. Я маю при собі знімок мого, наскільки я розумію, прапрадіда у французькій військовій формі, зроблений 1914 року на площі в Рен-ле-Бені. Здогадно, він опинився в Мілуокі, але оскільки я не знала його прізвища, то ні про що не могла дізнатися достеменно. У Мілуокі починаючи з початку дев’ятнадцятого сторіччя проживала велика кількість європейських емігрантів. Першим постійним мешканцем з Європи був французький комерсант Жак Во, котрий відкрив свою торговельну точку на крутосхилі в тому місці, де сходяться три річки: Мілуокі, Меномоні та Кінікінік. Тому така версія виглядала цілком реалістичною.
За кілька наступних хвилин Мередіт стисло розповіла Холові те, про що їй удалося дізнатися після прибуття до Домен де ля Кад. При цьому вона лише відверто викладала неспростовні факти. Мередіт розповіла йому, чому забрала з вестибюля портрет, розповіла про аркуш із музикою, успадкований від бабусі, Луїзи Мартін, але про карти не сказала нічого. Увечері в барі про них і так було задосить неприємних розмов, отож навіщо зараз Холові ще й про дядька нагадувати.
— Значить, ти гадаєш, що отой невідомий солдат — Верньє? — спитав Хол, коли Мередіт виговорилась і замовкла.
Вона кивнула.
— Зовнішня схожість просто разюча. Колір обличчя, риси. Він міг бути молодшим братом або кузеном, але якщо зважити на його вік і дати, то цей солдат цілком міг бути прямим нащадком. — Вона замовкла й не втримала радісної посмішки. — До того ж якраз перед тим, як піти сьогодні до бару, я отримала від Мері електронного листа, де йшлося, що є офіційне підтвердження того, що якийсь Верньє похований на цвинтарі в Мітчел-Пойнт, у Мілуокі.
Хол посміхнувся.
— Так ти гадаєш, що Анатоль Верньє був його батьком?
— Хтозна. Про це ще треба дізнатися. — Мередіт зітхнула. — А може, він — син Леоні?
— Тоді прізвище його не може бути Верньє, еге ж?
— Могло й бути, якщо вона народила його не в шлюбі.
Хол кивнув.
— Логічно.
— Тож домовмося таким чином: завтра вранці, після того як ми зустрінемося з доктором О’Доннел, ти трохи допоможеш мені дізнатися більше про родину Верньє. Згода?
— Гаразд, — начебто легко погодився Хол, але Мередіт побачила, що він знову внутрішньо напружився.
— Знаю, ти гадаєш, що я роблю з мухи слона, але я дійсно хотів би, щоб ти була присутньою на цій зустрічі. Вона прийде.
О десятій.
— Добре, — тихо промимрила Мередіт, відчуваючи, як її долає сон. — Ти правильно сказав: у присутності ще однієї жінки ця О’Доннел дійсно може розговоритися.
Мередіт силувалася не скліпити очей. Утім, поволі відчувала, як віддаляється відХола й занурюється в обійми сну. По небу південної Франції повільно плив срібний місяць. Далеко в долині бемкнув дзвін.
Мередіт наснилося, що вона сидить за фортепіано біля сходів, відчуваючи пальцями таку звичну прохолоду клавіш і насолоджуючись знайомою мелодією. То був твір, успадкований від Луїзи. Вона грала його так, як не грала ще ніколи — милозвучно й водночас загадково-романтично.
Потім фортепіано кудись ізникло, і ось вона вже йде вузьким