Гробниця

1 довгим коридором. У кінці його виднівся острівець світла та кам’яні сходи, старі й прочовгані посередині через те, що ними користувалися впродовж багатьох років. Вона зібралася була ступити на них, аж раптом виявила, що не може зрушити з місця, хоча начебто ввесь час іде. То було десь у маєтку Домен де ля Кад, але не в будинку чи побіля нього, це вона точно знала.

Острівець світла, правильний квадрат, падав з газового пальника на стіні, що шипів і плювався на неї, коли вона проходила повз. Прямо перед нею на горішній площадці сходів висів старий запилений гобелен зі сценою полювання. Жінка завмерла на мить, дивлячись на жорстокі обличчя чоловіків із закривавленими списами. Утім, придивившись до гобелена пильніше, Мередіт побачила, що ці чоловіки полюють не на тварину. Не на ведмедя, вовка чи вепра. То була чорна істота на двох ногах із ратицями; майже людські риси його обличчя спотворювала гримаса лютої ненависті. То був демон із закривавленими пазурами.

Асмодей.

А на задньому плані — пожежа. То горів ліс.

Мередіт застогнала й перекрутилася на ліжку, намагаючись уві сні штовхнути своїми обважнілими й безсилими руками старі дерев’яні двері. Долівку вкривав килим сріблястого пилу й поблискував — чи то в місячному сяйві, чи то у світлі газового пальника.

Повітря було сперте й задушливе. Водночас у приміщенні не панувала сира й холодна атмосфера занедбаності й запущеності. Раптом час стрибнув уперед. Мередіт знову почула звуки фортепіано, але цього разу — якісь викривлені та спотворені. Вони були схожі на звук якогось атракціону на кшталт каруселі.

Її дихання пришвидшилось. Руки стиснули краї ковдри — то вві сні вона вхопилася за холодний металевий засув.

Мередіт поштовхом розчинила двері та зробила крок на кам’яну сходинку.

Пташок ніде не було видно, не було чути ні шепоту, ні голосів. Цього разу вона опинилася в каплиці з високою стелею, кам’яними плитами на долівці, вівтарем та вітражами. На стінах — малюнки, що в них вона відразу ж упізнала персонажів з колоди Таро. Це була гробниця. Довкола панує мертва тиша, яку тривожить лише відлуння її кроків. Однак мало-помалу повітря довкола неї почало шепотіти. Мередіт почула в темряві якісь голоси й шуми. А потім — співи.

Вона рушила вперед і відчула, як розсувається перед нею повітря, наче то невидимі привиди розступалися, даючи їй дорогу. Здавалося, що саме місце затамувало подих, намагаючись потрапити в унісон з важким гупанням її серця.

Мередіт не зупинялась, поки не опинилася перед вівтарем, уточці, рівновіддаленій від чотирьох вікон із кожного боку восьмикутної стіни. Вона стояла якраз у чорному квадраті, позначеному на кам’яній підлозі. А навколо нього виднілися нашкрябані на підлозі написи.

Допоможіть мені!

Там хтось був. Щось рухалось у темряві й тиші. Мередіт відчула, як простір довкола неї наче зсідається, усихає та згортається, мов серветка. Вона не побачила нічого, та все одно відчувала: там хтось є. Жива, дихаюча істота, розчинена в повітрі. І Мередіт знала, що десь вона її вже бачила: під містком у тунелі, на дорозі, коло свого ліжка. Повітря, вода, вогонь, і ось тепер — земля. Чотири масті Таро, що містили в собі всі потенційні можливості й перспективи на майбутнє.

Почуйте мене. Вислухайте мене!

Мередіт відчула, що падає — падає туди, де панують непорушність і спокій. Їй не було лячно. Вона вже не була сама собою, а наче стояла осторонь і заглядала вниз. І почула крізь сон, як тут, у кімнаті тихо промовили:

— Леоні…

Мередіт раптом здалося, що темрява довкола постаті в загортці змінила свою якість, відчувся сильний порух повітря, майже як порив вітру. Постать, що стояла в ногах її ліжка, злегка хитнула головою. З неї впав капюшон, і Мередіт побачила довгі світло-каштанові кучері й обличчя невизначеного кольору. Напівпрозора шкіра. Зелені очі, хоча теж майже прозорі. Форма без сутності. Під плащем — довга чорна сукня. Обриси без форми.

Я — Леоні.

Ці слова пролунали в голові Мередіт. То був голос молодої дівчини, голос із минулого. І знову здалося, що атмосфера в кімнаті змінилася. Наче сам простір полегшено зітхнув.

Я не можу спати. Я не засну, поки мене не знайдуть. Вислухайте правду.

— Правду? Про що? — прошепотіла Мередіт. Світло мінилося, наче розріджувалось.

Уся історія — в картах.

І знову — сильний порух повітря, переломлення світла, мерехтіння чогось — когось, — хто йшов геть. Атмосфера тепер знову змінилася. У темряві відчулася загроза, яку Леоні досі стримувала своєю присутністю. Проте її добра примара зникла, і натомість з’явилося щось зле й руйнівне. Якась недоброзичливість і лиховісність. Стало гнітюче холодно, і цей холод почав насуватися на Мередіт. Як ранковий морський туман з різким присмаком солі, риби й диму. Вона знов опинилась у гробниці й відчула, що треба тікати, але не знала від кого й від чого. Мередіт стала мимоволі потроху посуватись до дверей.