Гробниця

— Так, ця колода збереглася донині.

— У будинку? — нетерпляче спитала Леоні.

— Панотець Соньєр благав вашого дядька знищити ті карти, спалити їх, щоб ні в кого більше не виникало спокуси скористатися ними. І саму гробницю теж. — Беяр скрушно похитав головою. — Одначе Жуль Ляскомб мав дослідницький склад розуму. Д ля нього знищити старожитню річ було те саме, що д ля панотця Соньєра відмовитися від віри в Бога.

— Отож карти сховані десь на прилеглій території? Я певна, що вони — не в гробниці.

— Вони сховані в надійному місці, — відповів Беяр. — Сховані там, де пересихає річка, де колись ховали древніх царів.

— Але якщо це так, то чому…

Одрік Беяр притиснув палець до своїх губів.

— Я розповів вам усе це для того, щоб трохи вгамувати вашу допитливість, а не для того, щоб розпалити її, мадемуазель Леоні. Я розумію, наскільки сильно цікавить вас ця історія, як палко ви бажаєте краще зрозуміти свою родину й ті події, що вплинули на життя її членів. Проте я повторюю своє застереження: спроби знайти карти добром не скінчаться, особливо в такий час, коли все висить на волосинці.

— У такий час? Ви про що, мосьє Беяр? Про те, що наближається листопад?

Утім, з виразу обличчя старого стало ясно: він більше нічого не пояснюватиме. Леоні нетерпляче постукала ногою. Скільки запитань іще крутилося в її голові! Вона розкрила рота, проте Беяр перервав її, заговоривши першим:

— На сьогодні досить.

Крізь розчинене вікно почувся полуденний удар дзвона на крихітній церкві Святих Цельсія та Назарія. Самотня нота, що оповіщала про кінець ранку.

Звук різко повернув Леоні до реальності. Вона скочила на ноги. Як же так — зовсім забути про те, що збиралася. зробити!

— Вибачте, мосьє Беяр, що забрала так багато вашого часу! — сказала Леоні, поспіхом натягуючи рукавички. — І при цьому забула про те, що ще маю зробити. Сходити на пошту… Якщо я покваплюся, то, можливо, ще встигну…

Схопивши капелюшка, Леоні побігла через кімнату до дверей. Одрік Беяр звівся на ноги — елегантна й непідвладна часові постать.

— Мосьє, а можна, я колись знову зайду? До побачення!

— Звісно, мадемуазель. Завжди радий вас бачити.

Помахавши на прощання, Леоні вискочила з кімнати й вибігла через коридор на вулицю, залишивши Одріка Беяра в глибоких роздумах. Звідкись із тіні вигулькнув хлопчик і зачинив за нею двері.

Беяр повернувся у своє крісло.

— Si es atal es atal, — стиха промимрив він стародавньою мовою. — Усе буде так, як судилося. Проте я б хотів, щоб із цим дитям усе сталось інакше.

РОЗДІЛ 73

Леоні побігла вулицею д’Ерміт, поспіхом натягуючи на пальці рукавички й заледве застібаючи гудзики. Різко завернувши праворуч, вона опинилась якраз перед поштовим відділенням.

Подвійні дерев’яні двері були зачинені й закриті ґратами. Леоні почала гукати й стукати по них кулаком. «Будь ласка, відчиніть!» Ще ж тільки три хвилини на першу. Не може бути, щоб усередині нікого не було! «Чи є тут хто-небудь? Це дійсно дуже важливо!»

Жодних ознак життя. Вона знову загукала й постукала, але так ніхто й не з’явився. Роздратована жінка висунулася з вікна сусіднього будинку та крикнула, щоб Леоні припинила гамселити й волати.

Леоні перепросила, збагнувши, що то була велика дурість — привертати до себе увагу в такий спосіб. Якщо на пошті був лист для неї від мосьє Константа, то все одно він нікуди не подінеться. А їй ніяк не можна залишатись у Рен-ле-Бені до того часу, коли поштове відділення знову відчиниться після обіду. Тепер їй доведеться навідатися сюди з іншою оказією.

Її емоції переплутались. Леоні лютилася на саму себе, що не змогла зробити те, заради чого, власне, й приїхала до містечка. Проте водночас почувалася так, наче дістала передишку.

Принаймні я не знаю напевне, що мосьє Констант мені не написав.

Й отака хитромудра й заплутана аргументація певним чином заспокоїла її.

Леоні спустилася до річки. Подалі ліворуч вона побачила пацієнтів водолікарні, що сиділи в паруючій, збагаченій залізом воді у своїх купальнях. Позаду них стояли в ряд доглядальниці в білих халатах та з рушниками, терпляче чекаючи, поки їхні підопічні не вилізуть з води. У доглядальниць на головах були кумедні широкі капелюхи, схожі на великих морських птахів. Перебравшись на протилежний берег, Леоні досить швидко знайшла стежину, що нею Маріета вела їх перший раз до маєтку. Деякі дерева вже втратили своє листя — або через природне наближення холодів, або через нещодавні буревії. Саме ж листя багряно-жовтим килимом стелилось у Леоні під ногами. Вона на мить зупинилася, пригадавши свої акварельні малюнки. У її пам’яті сплив образ Блазня, і Леоні подумала, що, мабуть, варто на цьому малюнку змінити тло позаду фігури, надавши йому осінніх лісових відтінків.