Гробниця

Схил пагорба різко став крутішим. Поверхня землі під її черевиками змінилась, і невдовзі Леоні з’ясувала, що йде не по килиму з листя та хвої, а по ділянці голої землі, схожої на прямокутний шматок коричневого паперу, уставлений у зелений ландшафт.

Леоні зупинилась і глянула вперед. Над нею нависла крута стіна гори, що стала немов бар’єром на шляху стежини. Просто над її головою виднівся природний виступ, котрий, наче місток, перекривав згори ділянку землі, що на ній вона стояла. Леоні раптом здогадалася, що стоїть на сухому дні струмка. Колись, у сиву кельтську давнину, тут мчав потік з гірських джерел і промив оцю впадину в крутосхилі.

У її пам’яті зринули слова мосьє Беяра.

Сховані там, де пересихає річка, у місці, де поховані древні царі.

Леоні роззирнулася, шукаючи чогось незвичного, придивляючись до форми поверхні, до дерев і кущів. Її увагу привернуло пласке заглиблення в землі, а поруч із ним — плаский сірий камінь, ледь видимий з-під трави та коріння дикого ялівцю.

Вона підійшла до заглиблення й нахилилась. Потім простягла руку, розгребла траву й пильно придивилась до зеленого клаптика землі. Тепер їй стало добре видно кільце з каменів, яких було лише вісім. Ухопившись за найбільший з них і забруднивши кінчики рукавичок грязюкою та зеленим слизом, Леоні почала смикати його, щоб подивитися, що там — під ним.

Камінь легко зрушив з місця. Леоні сіла навпочіпки й поклала його собі на коліна. На поверхні каменя був знак, намальований Чи смолою, чи чорною фарбою — п’ятикутна зірка, узята в коло.

Відчувши приплив ентузіазму — а раптом вона натрапила на схованку карт Таро? — Леоні відклала камінь убік і, взявши дерев’яного патика, почала обкопувати по черзі кожен камінь. Зненацька серед мокрої землі показався клапоть товстої матерії, і Леоні здогадалася, що ці камені придавлюють його.

Вона стала копати далі, користуючись уламком деревини як лопатою, натикаючись то на камінюччя, то на друзки розбитої черепиці; аж поки не змогла висмикнути ввесь клапоть матерії. Під ним виявився маленький отвір. Відчувши захват, Леоні почала розширювати отвір, намагаючись вивільнити те, що було в ньому сховано. Вона довбала й довбала, викидаючи землю, жучків і хробаків, аж поки палиця не вперлась у щось тверде.

Ще трохи — і вона побачила щось на кшталт простої дерев’яної скриньки з металевими ручками по боках. Ухопившись брудними руками за дужки, Леоні смикнула. Земля не відпускала скриньку, та Леоні крутилася, звивалася й натужно смикала, аж поки земля не чвакнула та не відпустила свій скарб.

Важко дихаючи, Леоні витягла скриньку з западини на сухе місце й поклала її на матерію. Пожертвувавши своїми рукавичками, вона начисто витерла поверхню та, не кваплячись, підняла дерев’яну кришку. У скриньці виявився ще один ящичок — металевий коробок, схожий на той, у якому матінка зберігала свої коштовності.

Леоні витягла металевий коробок і поставила його зверху на дерев’яний. Він мав маленький замочок, який, на її подив, виявився незамкненим. Леоні спробувала обережно, потроху підняти кришку. Вона пискнула й піддалася досить легко.

Під деревами було темно, і те, що лежало всередині скриньки, теж мало темний колір. Однак невдовзі очі Леоні призвичаїлись, і вона побачила всередині пакунок, загорнутий у якусь чорну матерію. Сумнівів не було — його розмір і форма якраз збігалися з розміром та формою колоди карт. Витерши брудні долоні об свої чисті й сухі спідниці, Леоні обережно розгорнула пакунок.

І побачила зворотний бік гральної карти, більшої за розміром від тих, що їй зустрічалися. Крап карти був темно-зеленим, прикрашеним витіюватим дрібненьким візерунком сріблястого й золотистого кольорів.

Леоні трохи почекала, набираючись сміливості, потім подумки порахувала до трьох — і перевернула верхню карту.

Перед її очима постав образ темноволосого чоловіка в довгій червоній мантії. Він сидів на троні, встановленому на кам’яному бельведері. Гори вдалині видалися їй знайомими. Леоні прочитала напис під малюнком: Король пентаклів.

Вона придивилась уважніше — і фігура чоловіка теж видалася їй знайомою. І тут її осяяло. То був образ священику, котрого викликали для вигнання диявола з гробниці та який благав її дядька знищити карти. Священика звали Беренже Соньер.

І це підтверджувало те, що вона почула від мосьє Беяра годину тому: її дядько не дослухався поради святого отця.

— Мадемуазеле! Мадемуазеле Леоні! Де ви?

Леоні стривожено обернулась, зачувши, як хтось гукає її.

— Мадемуазеле! Агов!

То були Паскаль і Маріета. Леоні здогадалась: її не було так довго, що слуги вирушили на її пошуки. Вона швидко загорнула карти в тканину. Їй кортіло забрати їх із собою, але в її одежі ніде не було місця, де їх можна було б сховати.