Гробниця

Анатоль сидів за столом у їдальні, отетеріло витріщившись на лист. Тремтячою рукою під палив він другу цигарку, котра вже двічі за — гасала. У маленькі кімнаті було повно диму. На столі лежали три конверти. На одному — і досі нерозпечатаному — була паризька поштова марка. На двох інших виднівся випуклий гребінець, схожий на той, що прикрашав вітрини майстерні Штерна в Парижі в Пасаж де Панорама. Аркуші письмового паперу з аристократичним гербом лежали перед ним на порожній тарілці.

Істина полягала в тому, що Анатоль знав: одного дня такий лист знайде його, хоч як він заспокоював Ізольду відтоді, як у Пасаж де Панорама у вересні на нього було вчинено напад. Глузлива записка, що її вони отримали в готелі в Каркасоні минулого тижня, просто підтвердила, що Констант знав про їхній обман, ба гірше — він їх вистежив.

Хоч Анатоль і намагався відвернути страхи Ізольди, та все, що він дізнався від неї про Константа, наводило його на гадку, що цей тип здатен на будь-який злочин. Перебіг його хвороби й сама її природа, його неврози та параноїдальні стани, його нестриманий характер свідчили про те, що цей чоловік здатен піти на все, щоб тільки помститися жінці, котра, на його думку, зрадила та скривдила його.

Анатоль знову подивився на офіційний лист, витончено-глузливий, хоча ввічливий й написаний з дотриманням усіх правил гарного тону. Цим листом Віктор Констант офіційно викликав його на дуель, яка мала відбутися завтра, у суботу, Зі жовтня, у присмерковий час. Констант сам обрав зброю — пістолети. За Верньє він залишав право вибрати годяще потаємне місце в межах Домен де ля Кад, щоб їхній незаконний двобій пройшов непоміченим.

Лист закінчувався повідомленням, що Констант зупинився в Рен-ле-Бені в «Готелі де ля Рен», де він чекає, що Верньє, як людина честі, прийме його виклик.

Уже не вперше Анатоль пожалкував, що піддався імпульсу, який зупинив його руку на цвинтарі Семетьєр де Монмартр. Він відчув тоді присутність Константа на кладовищі. Знадобилась уся його сила волі, щоб не обернутись і не встрелити його там, на місці, холоднокровно — і відповісти за законом. Коли він сьогодні вранці розпечатав листа, то першою його спонукою було податися до міста й напасти на Константа в його лігвищі.

Утім, такий нерозсудливий крок не поклав би краю цій справі.

Якийсь час Анатоль мовчки сидів у їдальні. Його цигарка зотліла, і він підкурив нову, але був надто поглинутий своїми роздумами, щоб допалити її до кінця.

Для дуелі йому знадобиться секундант, бажано — хтось із місцевих. Може, попросити Шарля Денарно? Він принаймні світська людина. Анатоль подумав також, що непогано було б запросити доктора Ґабіньйо як медика. Анатоль розумів, що навряд чи молодий лікар страшенно зрадіє такій перспективі, але знав, що він йому не відмовить. Заради здоров’я Ізольди йому довелося відкритися перед Габіньйо щодо їхніх стосунків із нею. Тому він був певен, що Габіньйо погодиться. Не через нього, а заради його вагітної дружини.

Він намагався переконати себе в сприятливому закінченні дуелі. Поранений Констант буде змушений потиснути йому руку й оголосити про припинення ворожнечі. Однак у нього нічого не виходило. Навіть якщо він і переможе, у нього не буде жодної впевненості в тому, що Констант дотримуватиметься домовленості.

Звісно, альтернативи Анатоль не мав і мусив прийняти виклик. Він був людиною честі, навіть якщо його дії впродовж цього року важко було назвати шляхетними. Якщо він не вийде на поєдинок із Константом, то все залишиться, як і було. Нічого не зміниться. Ізольда й далі житиме під страшним тягарем, завжди боятиметься несподіваного нападу Константа. І всі вони боятимуться. Жага цього типа до переслідування, якщо судити з отриманих листів, не вгамувалась, а навпаки — лише зросла. Анатоль знав, що коли він відмовиться виступити проти Константа, той із новою силою виступить проти нього — і проти всіх його близьких та знайомих.

Недавно Анатоль випадково підслухав розмову між слугами, що в місті ходять химерні чутки про Домен де ля Кад. Місцеві мешканці з тривогою та занепокоєнням говорили, що, вочевидь, потвора, яка тероризувала округу в дні Жуля Ляскомба, знову повернулась. Анатоль аж ніяк не був зацікавлений у роздмухуванні скандалу й був рішуче налаштований покласти йому край.

І тепер він підозрював, що за цими чутками стоїть Констант.

Анатоль зібгав аркуш. Він не дозволить, щоб його дитина виросла з усвідомленням, що батько її виявився боягузом. Тому він мав прийняти виклик. Йому доведеться стріляти, щоб перемогти.

Й убити ворога.

Анатоль забарабанив пальцями по столу.

Йому не бракувало сміливості.

Проблема полягала в тому, що він не був першокласним стрілком. Він набагато краще володів рапірою та шпагою, а не пістолем.

Анатоль відкинув цю думку. Він займеться цим пізніше, із Паскалем або за сприяння Шарля Денарно. Наразі ж треба розв’язувати більш нагальні проблеми, і не остання з них була такою: повідомити свою дружину чи ні.