Гробниця

З дула вилася тоненька цівочка диму. Анатоль дмухнув на кінчик ствола й задоволено глянув на Паскаля.

— Гарний постріл. — І широке, зазвичай апатичне обличчя служника цього разу чітко віддзеркалило думки й емоції. — А… а коли дуель?

Посмішка поволі зникла з лиця Анатоля.

— Завтра ввечері.

Потріскуючи сухими гілочками, Паскаль пішов на протилежний кінець галявини та знову вишикував решту пляшок у ряд. — Може, пересвідчимося, що ви зможете вразити ціль іще раз, сеньйоре?

— Доля розпорядилася так, що завтра я матиму лишень одну спробу, — пробурмотів Анатоль сам до себе.

Утім, він дозволив Паскалеві перезарядити пістоль і вправлявся в стрільбі доти, доки не розбив останню пляшку, наповнивши повітря на галявині димом і запахом пороху.

РОЗДІЛ 78

За п’ять хвилин до дванадцятої Леоні вийшла зі своєї кімнати, рушила коридором і спустилася вниз парадними сходами. Виглядала вона спокійною та стриманою, справжньою хазяйкою своїх емоцій, але насправді серце її калатало, немов барабанчик іграшкового заводного солдатика.

Коли вона йшла через хол, то їй здалося, що стукіт її підборів по червоно-чорних кахлях розноситься по будинку якимось зловісним відлунням. Глянувши на руки, Леоні помітила, що на них лишилися цятки зеленої та чорної фарби. Упродовж цього неспокійного ранку їй таки вдалося закінчити малюнок Вежі, однак вона лишилася ним незадоволена. Хоч як вона намагалася передати колір листя й неба в оптимістичніших тонах, усе одно через мазки її пензля прозирала якась бентежна непоясненна лиховісність.

Леоні пройшла повз засклені шафи в коридорчику, що вів до бібліотеки. Виставлені в них медалі, раритети й сувеніри тільки злегка зачепили її свідомість, настільки поглинутою була вона думками про майбутню зустріч із братом.

На порозі Леоні завагалася. Потім високо піднесла голову, простягла руку й різко постукала у двері з упевненістю, якої від себе навіть не очікувала.

— Заходь.

Зачувши голос Анатоля, Леоні відчинила двері й увійшла.

— Ти хотів мене бачити? — спитала вона, почуваючись так, наче з’явилася за повісткою до суду, а не до рідного брата.

— Так, — відповів Анатоль і приязно усміхнувся. Вираз його обличчя та доброзичливий погляд відразу ж заспокоїли Леоні, хоча вона не змогла не помітити, що брат теж був чимось стурбований. — Заходь, сестричко, і сідай.

— Ти лякаєш мене, Анатолю, — тихо сказала вона. — У тебе такий серйозний вигляд.

Він поклав руку їй на плече й провів до крісла, вкритого гобеленом.

— Так, бо я хотів поговорити з тобою про одну дуже серйозну справу.

Підсунувши їй крісло, Анатоль трохи відійшов і обернувся до неї, заклавши руки за спину. Тепер Леоні помітила, що брат щось тримав у руці. То був конверт.

— Що то? — спитала вона з похололим серцем, побоюючись, що справдилися її найгірші страхи. Невже мосьє Констант якимось хитрим чином дізнався про її адресу й написав безпосередньо їй? — То лист від маман? Із Парижа?

На обличчі Анатоля з’явився дивний вираз, наче він пригадав щось недоречно забуте, але він швидко оговтався.

— Ні. Утім, частково — так, бо це дійсно лист, але написаний мною. Тобі.

У душі Леоні спалахнула надія, що, може, не все так уже й погано.

— Мені?

Анатоль пригладив рукою волосся й зітхнув.

— Є речі, про які конче слід говорити, але я почуваюся перед тобою ніяково й мені наче бракує слів.

Леоні розсміялася.

— Невже з тобою таке буває? Невже ти справді ніяковієш у моїй присутності?

Вона хотіла трохи покепкувати, але від серйозного й сумного вигляду Анатоля посмішка завмерла на її вустах. Леоні підскочила з крісла й кинулася до брата.

— Що сталося? — спитала вона вимогливим тоном. — Якесь лихо з матусею? Чи з Ізольдою?

Анатоль глянув на лист, що його тримав у руці.

— Я дозволив собі викласти зізнання на папері, — пояснив він.

— Зізнання?

— Лист містить інформацію, яку я — ми — давно вже мали тобі повідомити. На цьому наполягала Ізольда, але я вважав тоді, що це ще зарано робити.

— Анатолю! — скрикнула Леоні, шарпаючи його за рукав. — Швидше кажи, ну!

— Краще, щоб ти прочитала цього листа на самоті, — сказав він. — Нещодавно виникли обставини — і дуже серйозні, які потребують моєї нагальної уваги. І твоєї допомоги.

Анатоль висмикнув свою руку з маленької долоні Леоні й тицьнув їй листа.

— Гадаю, ти мені простиш, — сказав він, і голос його трохи затремтів. — Я почекаю за дверима.

І, не кажучи ні слова, він підійшов до дверей, рвучко розчинив їх і вийшов геть.

Різко грюкнувши, двері аж задвигтіли. А потім у кімнаті запала тиша.

Ошелешена щойно почутим і стривожена явно пригніченим станом Анатоля, Леоні глянула на конверт. На ньому вишуканим, романтичним почерком Анатоля було написане її ім’я.

Вона уставилася на конверт, боячись читати те, що містилось у ньому, але таки взяла його й розпечатала.