Гробниця

Руки Леоні розпачливо впали на коліна. Сльози, що їх вона щосили намагалася стримати, тихо покотилися по її щоках. Вона плакала від жалю до себе, через обман і непорозуміння, які віддаляли її від брата та його дружини. Вона плакала з жалю до Ізольди, через те, що вони з Анатолем обдурювали її, а вона ж їх — ніколи. Вона плакала доти, доки ставало емоцій.

Потім думки її загострились. Тепер з’ясувалася причина непоясненої ранкової експедиції Анатоля до лісу.

За день — ні, за лічені години — він може загинути.

Леоні підбігла до вікна й широко розчинила раму. Після прекрасного сонячного ранку небо знов затягнулося хмарами. Усе застигло в непорушній вологій тиші, і промені сонця ледь-ледь пробивалися крізь імлу. Над галявинами й парком навис осінній туман, загорнувши світ у покривало оманливого спокою.

Завтра в надвечір’я.

Глянувши на своє відображення у високому вікні, Леоні вразило те, як сильно вона змінилася, хоча й виглядала начебто так само, як і раніше. Очі, обличчя, підборіддя, рот — усе на місці, але вираз — зовсім інший.

Раптом вона здригнулася. Завтра ж Toussaint — День усіх святих. Йому передуватиме ніч неймовірної та страхітливої краси, коли завіса, що відокремлює добро від зла, є найтоншою. Саме в цей час і трапляються всілякі страхіття. Бо це — час демонів і лиходійств.

Треба будь-що зупинити дуель. І це залежить від неї. Така жахлива головоломка не може тривати безкінечно. Утім, попри ці думки, що шалено вистрибували в її голові, Леоні чудово усвідомлювала: то є марна справа. Вона не зможе примусити Анатоля змінити обраний ним спосіб дій. «Він мусить не схибити», — прошепотіла Леоні. Відчувши себе готовою до зустрічі з братом, вона підійшла до дверей і рвучко відчинила їх.

У коридорі, у завісі цигаркового диму, на неї чекав Анатоль. Мука чекання, поки вона читала листа, чітко відбилась на його обличчі.

— О, Анатолю! — скрикнула Леоні, кидаючись на шию братові.

Його очі наповнилися слізьми.

— Вибач мені, — прошепотів він, не рознімаючи її обіймів. — Я дуже, дуже винен перед тобою. Ти пробачиш мені, манюню?

РОЗДІЛ 79

Більшу частину решти того дня Леоні й Анатоль провели в товаристві одне одного. Ізольда відпочивала після обіду, і вони мали вдосталь часу поговорити. Анатоля так придавив тягар очікування дуелі й усвідомлення обставин, які нещасливо склалися проти нього, що Леоні почувалася не молодшою, а старшою сестрою.

Вона розривалася між гнівом за обман, що тривав так довго, та ніжністю, з якою її серце сприймало любов брата до Ізольди й ті надзвичайні заходи, котрих він ужив, щоб захистити її спокій.

— А мати знала про цей обман? — кілька разів виклично запитувала Леоні, переслідувана спогадом про те, як вона стояла коло, як з’ясувалося, порожньої труни на кладовищі Семетьєр де Монмартр. — Невже я одна ні про що не знала?

— Я не втаємничив її в цю справу, — відповів Анатоль. — Хоча, гадаю, вона зрозуміла, що не все так просто, як здається на перший погляд.

— Отже, ніхто й не вмирав, — тихо мовила дівчина. — Алікарня? А вагітність? Вагітність була?

— Ні. То була ще одна брехня на підтвердження нашого обману.

Тільки в короткі хвилини мовчання Леоні з трепетом згадувала про те, що мусило відбутись наступного вечора. Брат мало розповідав про свого ворога, обмежуючись розповіддю про те, що той устиг завдати Ізольді чимало лиха й страждань за час їхнього короткого знайомства. Він розповів також, що цей чоловік був парижанином і що йому вдалося викрити їхній обман і вистежити їх аж на півдні Франції. Однак Анатоль визнав, що для нього лишається загадкою, як ворогові вдалося зробити кидок із Каркасона до Рен-ле-Бена. Імені його він також не назвав.

Слухаючи розповідь брата про настирливу ідею, про бажання помститися, що заволоділо його ворогом, про кампанію наклепів у пресі, про нападу Пасаж де Панорама, Леоні відчула за словами Анатоля страх.

Вони не обговорювали того варіанту, якщо Анатоль схибить. Брат умовив Леоні дати йому слово, що в разі, коли це станеться й він не зможе їх захистити, їй доведеться знайти можливість негайно, під покровом ночі, покинути Домен де ля Кад разом з Ізольдою.

— Значить, цей тип не є людиною честі? — спитала вона. — Ти боїшся, що він не дотримуватиметься правил дуелі?

— Боюся, ідо ні, — серйозно відповів Анатоль. — Якщо завтра ввечері справи обернуться кепсько, не хотів би я, щоб Ізольда залишалась у маєтку, коли він заявиться, щоб знайти її.

— Схоже, що це якийсь диявол.

— А я схожий на дурня, — тихо мовив Анатоль, — бо гадав, що зможу уникнути розв’язки.

Пізніше, увечері, щойно Ізольда пішла спати, Анатоль і Леоні зустрілись у вітальні, щоб обговорити план дій на наступний день.