Гробниця

Леоні схопила її за руку й, бажаючи втішити Ізольду й заспокоїтися сама, спитала:

— А коли має народитись дитина?

На мить очі Ізольди пом’якшали.

— Якщо все буде добре, то в червні. Літня дитинка.

Коли вони крадькома, щоб не почули слуги, пробиралися через залу, Леоні здалося, що навколишній світ набув інших, різкіших і недоброзичливих відтінків. Речі, колись такі знайомі й милі серцю — полірований стіл, фортепіано та накритий гобеленом стілець, у який Леоні сховала знайдений у гробниці аркуш із нотами, — усі ці предмети наче відвернулися від неї. І стали холодними, мертвими й чужими.

На вході Леоні зняла з вішака два важкі садові плащі, подала один Ізольді, другий накинула на себе й відчинила двері. Холодні сутінки обвились довкола її ніг, немов набридливий кіт. Вона зняла з полиці вже засвічену лампу.

— О котрій годині має відбутися дуель? — тихо спитала Ізольда.

— У присмерковий час, — відповіла Леоні. — О шостій.

Вона зиркнула на небесну синь, що вже починала чорніти.

— Якщо ми хочемо встигнути, — сказала Леоні, — то маємо поспішати. Ходімо, хутчіш.

РОЗДІЛ 81

«Я люблю тебе, манюню», — повторив сам до себе Анатоль, грюкнувши за собою дверима. Вони з Паскалем, котрий ніс ліхтар, мовчки пішли в кінець під’їзної алеї, де вже чекав екіпаж Денарно.

Анатоль кивком голови привітався з Габіньйо, який усім своїм виглядом виказував небажання брати участь у призначеному двобої. Шарль Денарно потиснув Анатолеві руку.

— Дуелянт і лікар їдуть на задньому сидінні, — сповістив Денарно, і його голос прозвучав чітко та ясно в прохолодному сутінковому повітрі. — Ваш слуга поїде зі мною на передньому сидінні.

Верх екіпажа був піднятий. Габіньйо й Анатоль забралися всередину. Денарно й Паскаль, який почувався явно незатишно в такій компанії, сіли навпроти. Довгий дерев’яний ящик із пістолями лежав між ними.

— Ви знаєте, де призначено місце, Денарно? — спитав Анатоль. — У просіці в букових заростях у східній частині маєтку.

Обернувшись, Денарно нахилився до кучера й дав йому вказівки. Ляснули віжки, брязнула упряж, і двоколка покотилася, порушуючи шумом коліс і цокотом копит мертву вечірню тишу.

Денарно був єдиний, хто хотів поговорити. Більшість його оповідок стосувались дуелей, у яких він був секундантом. Життя його підопічного часто висіло на волосині, але зрештою, усе закінчувалось добре. Анатоль розумів, що Денарно намагається відволікти й заспокоїти його, але волів, аби той припнув язика.

Він сидів, тримаючи спину прямо, дивився на передзимовий ландшафт і думав, що, можливо, бачить усе це востаннє в житті. Дерева вздовж алеї вкрив іній. Важкі удари копит об тверду підмерзлу землю відлунням розносились парком. Здавалося, сутінкове блакитне небо над головами, наче дзеркало, відбиває останні промені призахідного сонця, а високо вгорі вже з’явився розкішний срібний місяць.

— Це мої пістолі, — пояснив Денарно. — Я сам їх зарядив. Ящик запечатано. Ви тягтимете жеребок, щоб вирішити, чиїми пістолями користуватися — оцими чи пістолями вашого супротивника.

— Знаю, — різко відказав Анатоль і, відразу ж пошкодувавши про свою грубість, додав: — Перепрошую, Денарно. Просто мої нерви на межі зриву. Я дуже вдячний вам за вашу увагу.

— Завжди слід дотримуватись етикету, — мовив Денарно голосом гучнішим, аніж того потребували обмежений простір усередині екіпажа й сама ситуація. Й Анатоль збагнув, що Денарно, попри свою браваду, сам неабияк нервує. — Треба, щоб не лишалося непорозумінь. Наскільки мені відомо, у Парижі такі справи вирішуються по-іншому.

— Не думаю.

— Ви вправлялись у стрільбі, Верньє?

Анатоль кивнув.

— На пістолях, що е в будинку.

— А ви впевнені в них? Приціл гарний?

— Я мав надто обмаль часу, — відповів Анатоль.

Екіпаж завернув і поїхав по нерівній колії.

Анатоль спробував уявити свою кохану Ізольду, що лежить, розкинувши свої красиві, як гілля верболозу, руки, а її світле волосся віялом розсипалося по подушці. Згадав яскраві, зелені, допитливі очі Леоні. Уявив собі личко ще не народженої дитини. І спробував подумки утримати всі ці три образи. «Я роблю це заради них. Проте ввесь величезний світ зібгався до розмірів торохтливого екіпажа, ящика з пістолями на колінах Денарно та швидкого, нервового дихання Ґабіньйо, котрий сидить поруч».

Анатоль відчув, як двоколка знову звернула ліворуч. Колія стала ще більш нерівною та вибоїстою. Раптом Денарно обернувся до кучера та звелів повертати праворуч на вузеньку просіку.

Екіпаж звернув на нерозчищену просіку, а потім виїхав на галявину. На її дальньому краї стояв іще один екіпаж. Хоч Анатоль і знав, кого він зустріне, його аж пересмикнуло, коли він упізнав родинний герб Віктора Константа, графа Турмалінського, із золотистим гребінцем на чорному тлі. Двійко гнідих, накриті попонами і з шорами на очах, нетерпляче били копитами тверду холодну землю. Поруч стояла купка чоловіків.