Гробниця

Кілька газових ламп іще кидали на вулицю своє холодне голубувате світло, коли він проходив повз засклені вітрини крамниць, які продавали штемпелі та подячні таблички для церкви, повз антикварний магазин, де продавався старовинний столик з облізлою позолотою й мистецькі витвори.

Чоловіки позаду нього не відставали.

Анатоль відчув гострий напад страху. Він опустив руку в кишеню, хапливо шукаючи бодай що-небудь, що можна використати як зброю для захисту, але не знайшов нічого.

Він пішов іще швидше, ледь долаючи бажання побігти. Краще не втрачати самовладання. Удавати, ніби все гаразд. Вірити, що встигне дістатися протилежного боку пасажу, де будуть свідки й де переслідувачі не матимуть змоги на нього напасти.

Та раптом позаду почулося швидке тупотіння — то переслідувачі побігли. У вітрині гравіювальника Штерна промайнула чиясь тінь, Анатоль різко крутнувся — і якраз учасно, щоб уникнути удару по голові. Кулак нападника по дотичній злегка зачепив його ліве надбрів’я, й Анатоль устиг завдати удару у відповідь. На нападникові була пласка вовняна кепка, а більшу частину обличчя затуляла чорна хустина. Діставши удар, він люто загарчав, але цієї миті хтось схопив Анатоля ззаду за руки, зробивши його беззахисним. Від першого удару, що припав у живіт, йому забило дух, а потім на його голову посипався град ударів — зліва, справа, знизу. Нападник завдавав їх з управністю боксера, і голова Анатоля теліпалася з боку в бік, а гострий біль пронизував усе його тіло.

Він відчув, як з розбитої брови стікає кров, але при цьому повсякчас крутився, і таким чином йому вдавалося пом’якшувати найжорстокіші удари. Обличчя незнайомця, котрий тримав його ззаду, теж було затулене хусткою, але він не мав на собі кашкета абощо, голену шкіру його черепа вкривали яскраво-червоні нариви й виразки. Анатоль рвучко підняв ногу та щосили хвицнув чоловіка п’ятою в коліно. Той верескнув від болю й на мить послабив хватку, чого було цілком задосить, щоб Анатоль ухопив його за комір і з розмаху гепнув об гострокутну колону в проході.

Після цього він кинувся вперед, намагаючись зім’яти другого нападника вагою свого тіла. Одначе той ухилився й завдав утікачеві скісного удару в голову. Анатоль не встояв на ногах і впав навколішки, але, падаючи, встиг махнути рукою та зацідити нападникові по ребрах, хоч удар вийшов несильним.

За мить він відчув, як два стиснуті кулаки загатили йому в шию. Від потужного удару Анатоль захитався й упав на лікті, однак, діставши ззаду копняка кованим черевиком, розпростерся на тротуарі. Підібгавши ноги до підборіддя й охопивши голову руками, він марно намагався хоч якось захиститися від побиття. Скільки ж я зможу витримати? — подумав він, коли на нього зусібіч посипались удари — по ребрах, по нирках, по руках…

— Гей, там! Що ви робите? — почувся чийсь голос.

Анатолеві здалося, що в темному кінці пасажу блиснуло світло.

— Я вас питаю!

На мить здалося, що час зупинився. Потім Анатоль відчув біля свого вуха гарячий подих одного з нападників. «Оце тобі невеличкий урок!» — злісно прошепотів незнайомець.

Потім Анатоль відчув, як зловмисник, хапливо помацавши його побите тіло, заліз рукою в кишеню жилетки й, різко смикнувши, відірвав від застібки батьківський кишеньковий годинник.

Нарешті до Анатоля повернувся голос.

— Сюди! Допоможіть!

Іще раз боляче заїхавши Анатолю по ребрах, від чого той аж зігнувся, як складаний ножик, двоє нападників кинулись у бік, протилежний тому, звідки мерехтіла лампа нічного сторожа.

— Допоможіть! — знову крикнув Анатоль.

Почулося човгання ніг і клацання металу об каміння — то старий сторож поставив лампу додолу й нагнувся, роздивляючись потерпілого.

— Мосьє, що тут сталося?

Анатоль сів — не без допомоги діда.

— Та нічого, усе гаразд, — мовив він, намагаючись відсапнути. Потім приклав пальці до ока й знову прибрав — вони були червоні від крові.

— Бачу, вас добряче відлупцювали.

— Та нічого, усе гаразд, — повторив Анатоль. — Просто невеличка рана.

— Мосьє, вас пограбували?

Анатоль відповів не відразу. Глибоко вдихнувши, він простягнув сторожеві руку, щоб той допоміг йому звестися. Проте не встиг він випрямитися, як різкий біль прострелив йому спину та ноги. Анатоль витримав паузу, поновив рівновагу й розігнувся. Потім зусібіч роздивився свої руки. Пальці були побиті й кривавили, а долоні змокріли від крові, яка налипла на них, коли він мацав розбиту брову. На кісточці теж була глибока рана, і біль від неї посилювався через те, що до скривавленої плоті прилипали брюки.

Якусь мить Анатоль постояв, відновлюючи самовладання, а потім розгладив і обтрусив одяг.

— Вони багато у вас забрали, мосьє?

Поплескавши себе по кишенях, Анатоль із подивом виявив, що його гаманець і портсигар на місці.

— Схоже, вони встигли лише відібрати мій годинник, — відповів він. Йому здалося, що його слова линуть звідкись іздалеку, бо він лише почав приходити до тями. Реальність поволі проникала в його свідомість і оволодівала нею. Це не було випадкове пограбування. Це взагалі було не пограбування, а «урок», як сказав один з нападників.