Гробниця

— Нема чого боятися, маман, — нетерпляче перервала її Леоні. — Тобі важко судити, бо ти там не була. Зі мною все гаразд. А Анатоль… — Леоні зробила паузу й пришпилила брата поглядом до стільця, — Анатоль уже розповів тобі, що з ним теж усе гаразд. Ти сама себе накручуєш.

Маргарита слабо всміхнулася.

— Ти просто гадки не маєш, що таке материнські переживання.

— І не хочу мати, — стиха пробурмотіла сама до себе Леоні, беручи кусень білого хліба та щедро намащуючи його маслом і абрикосовим варенням.

За столом ненадовго запала тиша. Леоні час від часу кидала на Анатоля запитальні погляди, які він ігнорував.

Увійшла служниця з поштою на таці.

— Для мене є щось? — спитав Анатоль, роблячи жест ножем для масла.

— Для тебе — нічого, дорогенький: Нічого.

Маргарита здивовано взяла з таці грубенький кремовий конверт і уважно придивилася до поштової марки.

Леоні помітила, як материні щоки швидко зблідли.

— Вибачте, я ненадовго вийду, — сказала вона й, підвівшись, вийшла з кімнати, перш аніж діти встигли про щось запитати.

Щойно мати вийшла, як Леоні накинулася на брата.

— Що ж із тобою трапилось? — зашипіла вона. — Хутко розповідай, поки не повернулася маман.

Анатоль відставив філіжанку з кавою.

— Не хотів казати, але в мене виникли певні розбіжності з круп’є в закладі «Ше Фраскаті». Я чітко бачив, що він намагається надурити мене, але припустився помилки — поскаржився на нього директорові.

— І що?

— А те, — зітхнув Анатоль, — що мене вивели з приміщення. І не встиг я пройти й сотні ярдів, як мене наздогнали двоє бандитів.

— І їх послали за тобою з клубу?

— Гадаю, що так.

Леоні недовірливо витріщилася на брата, підозрюючи, що той щось явно недоговорює.

— А ти часом грошей їм не заборгував?

— Та трохи, але… — Він стенув плечима, і на його обличчі знову з’явилася гримаса невдоволення. — Те, що ця халепа стала наче вінцем усіх тих негараздів, які переслідували мене впродовж року, наводить на думку, що краще мені було б занишкнути на тиждень-два, — додав Анатоль. — Зникнути з Парижа, поки не вгамується вся ця метушня.

У Леоні від здивування витягнулось обличчя.

— А як же я буду без тебе? І куди ти поїдеш?

Анатоль поставив лікті на стіл і стишив голос.

— Я маю одну задумку, мала, але мені знадобиться твоя допомога.

Вона й думати не хотіла, що брат кудись поїде, навіть на кілька днів. Залишитися наодинці з матір’ю й отим занудливим Дюпоном?! Ні, тільки не це! Леоні налила собі ще чашку кави й кинула в неї три ложечки цукру.

Анатоль торкнувся її руки.

— Ти допоможеш мені?

— Звісно, допоможу, чим зможу, але…

Цієї миті у дверях показалася мати. Анатоль відсахнувся й притис до рота палець. Маргарита тримала в руці конверт і лист. Її яскраво-рожеві нігті чітко вирізнялися на тлі кремового поштового паперу.

Леоні почервоніла.

— Люба моя, не треба так переживати, — мовила мати, підходячи до столу. — Ти розчервонілася, як проста продавчиня. Це майже непристойно. Учися стримувати свої емоції.

— Даруй, мамо, — відповіла Леоні, — однак ми з Анатолем хвилюємося, бо подумали, що ти отримала якусь погану новину.

Маргарита нічого не відповіла, а лише невідривно дивилася на конверт.

— Від кого цей лист? — нарешті спитала Леоні, побачивши, що мати явно не поспішає відповідати. Схоже було, що вона на якусь мить узагалі забула про їхню присутність.

— Мамо! — озвався Анатоль. — Може, тобі щось принести? Тобі погано?

Мати підняла на нього свої великі карі очі.

— Дякую, милий, не треба. Я була дещо спантеличена — та й годі.

Леоні зітхнула.

— Від кого — цей — лист? — роздратовано повторила вона, наголошуючи кожне слово так, наче зверталася до нетямущої дитини.

Нарешті Маргарита опанувала себе.

— Це лист із маєтку Домен де ля Кад, — тихо відповіла вона. — Від твоєї тітки Ізольди. Удови мого зведеного брата Жуля.

— Що?! — скрикнула Леоні. — Мого дядька, що помер у січні?

— Треба казати «пішов у кращий світ», «упокоївся». «Помер» — звучить надто грубо, — поправила Маргарита доньку, хоча Леоні відчула, що зробила вона це аж надто щиро. — Утім, як не кажи, а сенс один: помер.

— А чому ж вона написала тобі задовго після цієї події?

— Та загалом вона кілька разів писала — принагідно, — відповіла Маргарита. — Один раз із нагоди їхнього шлюбу, а другий — щоб сповістити мене про смерть Жуля та подробиці його поховання. — Маргарита на мить замовкла. — Шкода, що я тоді хворіла й не змогла поїхати. Та й січень — не найкращий час для подорожей.

Леоні чудово знала, що мати ніколи б не поїхала до маєтку неподалік містечка Рен-ле-Бен, де вона народилась і виросла. І справа тут не в обставинах і не в порі року, а в тому, що мати та її зведений брат ворогували.