Гробниця

Леоні безстрашно витримала пронизливий погляд його блакитних очей.

— Ізольда тепер поза вашою владою, — мовила вона, збрехавши легко й невимушено.

— Вибачте, мадемуазель Верньє, але дозвольте вам не повірити. До того ж я не бачу жодної сльозинки на вашому личкові. — Констант зиркнув на тіло Ґабіньйо. — Ви маєте сильні нерви, але мені чомусь не віриться, що ви така бездушна.

Він замовк, наче готуючись зробити завершальний удар. Леоні відчула, як напружилось її тіло, гадаючи, що тепер куля неодмінно знайде і її. Водночас вона бачила, що ще трохи — і Паскаль буде готовий діяти. Їй довелося докласти значних зусиль, аби не подивитись у його бік.

— Загалом, — сказав Констант, — своєю вдачею ви нагадуєте мені вашу матір.

Усе довкола раптом завмерло, наче всьому світові забило дух. Заклякло все — і білі хмаринки в майже чорному небі, і шум вітру в голому гіллі дерев, і шерхіт кущів ялівцю. Нарешті до Леоні повернувся дар мови.

— Про що ви говорите? — спитала вона. Здавалося, кожне її слово важким кавалком свинцю зривалося з вуст і падало на холодну землю.

Леоні майже фізично відчула злостиву радість, що охопила Константа. Він випромінював її, і своїм запахом вона скидалася на сморід свинарника — різкий, нестерпно-осоружний.

— А хіба ви й досі не знаєте, яке лихо спіткало вашу матусю?

— Що ви хочете цим сказати?

— Ну, у Парижі про це тільки й теревенили, — відповів Констант. — Наскільки мені відомо, то було одне з найзагадковіших та найжахливіших убивств, які останнім часом доводилось розслідувати отим недолугим телепням-жандармам із восьмого округу.

Леоні відсахнулася, наче він її вдарив.

— Її вбили?

Зуби Леоні почали цокотіти. З багатозначного мовчання Константа вона відчула, що той каже правду, але її розум відмовлявся це сприймати. Якби Леоні усвідомила сказане, вона б знепритомніла й повалилася на землю. А ввесь цей час Анатоль та Ізольда спливали кров’ю та слабнули.

— Я вам не вірю, — нарешті понад силу спромоглася вимовити дівчина.

— Та ні, вірите, мадемуазель Верньє, вірите. З ваших очей бачу, що вірите. — Констант опустив руку, на хвилю відводячи пістолет від Леоні. Вона відчула, як позаду неї заворушився Денарно, підходячи ближче й перекриваючи їй шлях. А Констант рушив до неї, швидко зменшуючи відстань між ними. Раптом краєм ока Леоні помітила, що Паскаль пригнувся й вихопив з ящика заряджені пістолети, які вони з Анатолем узяли з дому.

— Пригніться! — крикнув він їй.

Не вагаючись ані миті, Леоні кинулась на землю, і над її головою просвистіла куля.

Уражений у спину, Денарно впав.

Констант зреагував миттєво, вистреливши в темряву, проте схибив. Леоні почула, як Паскаль прокрадається крізь кущі, обходячи Константа ззаду.

За наказом Константа старий солдат рушив до того місця, де лежала Леоні. Другий, стріляючи навмання, побіг до краю галявини, туди, де зник Паскаль.

— Він десь тут! — гукнув він своєму хазяїну.

Констант знову вистрелив. І знову схибив.

Раптом Леоні, лежачи долі, відчула, як під чиїмись ногами задвигтіла земля, і почулися крики: «Стійте! Стійте!»

То з темряви кричала Маріета й інші слуги. Примруживши очі, Леоні побачила мерехтіння кількох ліхтарів. Погойдуючись у темряві, вони швидко наближались і збільшувались. Потім у дальньому кутку галявини вискочив із заростів хлопчик Еміль, син садівника. В одній руці він тримав палаючий смолоскип, а в другій — палицю.

Леоні побачила, що Констант швидко оцінив ситуацію й вистрілив, однак хлопчина зреагував швидше та сховався за стовбур дерева. Констант прицілився й іще раз вистрілив у темряву. А потім, із перекошеним від люті обличчям, повернувся до Анатоля та всадив йому в спину дві кулі.

— Ні! — несамовито заволала Леоні й поповзла навколішки по холодній землі туди, де лежав її брат. — Ні!

Слуги, яких було десь чоловік вісім, разом з Маріетою кинулися вперед.

Констант не став погіршувати своє становище. Кинувши плаща на землю, він хутко рушив у пітьму, туди, де, готовий від’їхати будь-якої миті, стояв його фіакр.

— Без свідків, — коротко наказав він.

Не кажучи ні слова, його слуга обернувся й вистрелив у голову старому солдатові. На мить його обличчя відобразило неймовірний подив і отетеріння. Він опустився на коліна й упав навзнак.

І цієї миті з темряви виступив Паскаль і вистрелив із другого пістоля. Леоні побачила, як Констант хитнувся, ноги його підломились, але він устояв і покульгав далі через галявину. Крізь гармидер і хаос вона почула, як гупнули дверцята, брязнула упряж, і екіпаж зник у темному лісі, рушивши в напрямку тильних воріт.

Маріета вже клопоталася біля Ізольди. Паскаль підбіг до неї й теж схилився над пораненою. Леоні схлипнула й, заледве підвівшись, продибала кілька ярдів, що відокремлювали її від брата.

— Анатолю, — прошепотіла вона. Обхопивши брата рукою за широкі плечі, вона стала трусити його, неначе намагаючись розбудити. — Анатолю, благаю тебе!

Проте він був безмовний і непорушний.