Леоні вхопила брата за цупкий плащ і перевернула горілиць. Їй забило дух. Як багато крові натекло під ним на землю, які страшні рани там, куди влучили кулі! Однією рукою вона взяла його під голову, а другою змахнула з чола пасмо чорного волосся. У широко розплющених очах Анатоля не було ні краплиночки життя.
Після того як Констант утік, галявина швидко спорожніла. За допомогою Паскаля Маріета відвела ледь притомну Ізольду до екіпажа Денарно, щоб відвезти її додому. Хоча рана на її руці й не була серйозною, вона втратила чимало крові. Ізольда дала себе відвести, проте, схоже, нікого не впізнавала й нічого довкола себе не помічала. Вона ще перебувала в цьому світі, але скоріше тілесно, а не душевно.
Леоні змерзла й тремтіла; її волосся й одіж набрали запаху крові, пороху та сирої землі, але вона відмовлялася покинути Анатоля. Син садівника й конюхи змайстрували імпровізовані ноші зі своїх пальт і палиць, поклали на них Анатоля й понесли назад до будинку, освітлюючи собі дорогу смолоскипами, що яскраво палали в холодному нічному повітрі. Леоні знесилено пленталась позаду, як єдина жалібниця на цьому неоголошеному похороні.
За ними несли труп доктора Габіньйо. Щоб перевезти тіла старого солдата та зрадника Денарно, послали за візком.
Новина про трагедію, що спіткала маєток Домен де ля Кад, стала відомою ще до того, як Леоні встигла повернутися до будинку. Паскаль відправив посланця в Рен-ле-Шато, щоб той сповістив панотця Беренже Соньєра про страхіття й попрохав його приїхати. Маріета послала людину до Рен-ле-Бена за жінкою, котра зазвичай сиділа з тими, хто помирав, та вбирала померлих до похорону.
Мадам Сен-Люп прибула разом із маленьким хлопчиком, котрий тягнув бавовняну сумку, удвічі більшу за нього. Коли Леоні, отямившись, хотіла була домовитися з нею за оплату, то жінка сказала, що за це вже потурбувався її сусід, мосьє Беяр. Його доброта й щедрість викликали сльози на очах Леоні, у яких, здавалось, уже не лишилося сліз.
Тіла поклали в маленькій їдальні біля кухні. З мовчазним подивом дивилась Леоні, як мадам Сен-Люп налила у фарфорову миску води з пляшки, що її вона принесла з собою.
— Це свята вода, — стиха пояснила жінка, відповідаючи на німе запитання Леоні. Зануривши в миску гілочку самшиту, вона запалила кожному по свічечці й заходилася читати молитви за померлих.
Хлопчик смиренно опустив голову. «Святий Отче, прийми душу раба твого…»
Коли слова молитви, у яких змішалася стара церковна традиція з традицією новою, дісталися її свідомості, Леоні не відчула нічого. Не було ані благодаті, що спускається на землю, ані відчуття миру та спокою через смерть Анатоля, ані божественного світла, що входить у тіло померлого й поєднується з його душею. Не було в словах старої жінки ні поетичності, ні втіхи — лише відлуння страшної втрати.
Мадам Сен-Люп зупинилась. Потім, кивнувши хлопчикові, щоб той передав їй ножиці, почала зрізати ними просяклу кров’ю одіж Анатоля. Одяг був зашкарублим і брудним, і тому знімати його було важко.
— Візьміть, мадемуазель, — жінка подала Леоні два конверти, що їх знайшла в кишенях Анатоля. Один з них, зі срібно-чорним гербом, був від Константа, на другому ж, нерозпечатаному, виднівся паризький поштовий штемпель. Краї обох конвертів були іржаво-червоними від крові та мали наче вишитий зубчастий візерунок.
Леоні розпечатала другий конверт. Це було офіційне повідомлення з жандармерії восьмого округу, яке сповіщало Анатоля про вбивство його матері в ніч на неділю 20 вересня. Вбивцю й досі не знайшли. Лист був підписаний інспектором Туроном і перенаправлявся через кілька адрес, аж поки не знайшов Анатоля в Рен-ле-Бені.
Лист рекомендував йому зв’язатися з поліцією за першої-ліпшої нагоди.
Леоні зіжмакала аркуш своєю змерзлою рукою. Вона ні на мить не сумнівалась у правдивості жорстоких слів Константа, що їх він кинув їй у лице на галявині ще годину тому, проте лише зараз, побачивши чорні літери офіційного повідомлення на білому аркуші, цілком збагнула реальність того, що сталося з її матір’ю. Її вбили. Ще місяць тому.
Серце Леоні стислося, коли вона подумала про те, що її матір ніхто не відспівав, ніхто не оплакав, ніхто не поховав. Тепер, коли Анатоль загинув, їй доведеться все це робити самій. Бо більше нікому.
Мадам Сен-Люп стала мити тіло, витираючи Анатолеві обличчя й руки з такою ніжністю, що Леоні боляче було на це дивитися. Нарешті жінка витягла кілька лляних простирадл, жовтуватих і заштопаних чорними нитками, наче їх багато разів використовували раніше.
Леоні вже не могла на все це дивитися.
— Покличете мене, коли приїде панотець Соньєр, — сказала вона, виходячи з кімнати й залишаючи жінку саму з її сумною та похмурою роботою — зашивати Анатоля в саван.