Гробниця

Напружено вдивляючись, він спостерігає за церемонією. Його зіниці — як маленькі чорні дірочки в яскравій блакиті очей.

Ось на віко труни важко гупнула земля. Відлуння слів священика завмерло в похмуро застиглому повітрі.

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.

Він хреститься, а потім іде геть.

Амінь. Так тому й бути.

Леоні випускає з рук квітку, вирвану вранці в парку Монсо — поминальну троянду. Білою блискавкою вислизнувши з чорних рукавичок, квітка падає вниз, у яму.

Най мертві спочинуть у мирі. Пером земля їм.

Дощ ряснішає. Видно, як за важкою кованою брамою цвинтаря дахи, шпилі й куполи Парижа вкриває срібляста плащаниця з крапельок води. Вона приглушує торохтіння екіпажів на бульварі Кліші та пронизливі крики потягів, що відходять з вокзалу Сен-Лазар.

Учасники жалобної церемонії повертаються й ідуть від могили. Леоні торкає брата за лікоть. Той гладить її по руці й опускає голову. Коли вони виходять із цвинтаря, Леоні понад усе кортить, щоб на цьому й скінчилося. Щоб після кількох жахливих та гнітючих місяців гоніння й трагедії все нарешті лишилося позаду.

Щоб вони вийшли з мороку та знову зажили нормальним життям.

А за сотні миль на південь від Парижа щось оживає й починає рухатись.

Як реакція, як наслідок, як щось, пов’язане невидимою ниткою. У старезному буковому лісі, на пагорбі, що височіє над фешенебельним курортним містечком Реи-ле-Бен, подих вітру збурює купу сухого листя. Лине музика, але вона скоріше відчувається, аніж її чути.

Enfin.

Нарешті, — шепоче вітер.

Спонукане похованням безневинної дівчини на паризькому цвинтарі, у камінній гробниці щось заворушилося. І пішло, всіма покинуте й давно забуте, крізь зарослі та неприбрані алеї маєтку Домен де ля Кад. Випадковий перехожий подумав би, що то просто надвечірня гра світла, але на якусь невловиму хвильку здалося, що гіпсові статуї дихають, рухаються й зітхають.

А портрети на картах, схованих під землею та камінними брилами, де пересихає річка життя, на мить наче ожили. Скороминущі смутні постаті, спогади, тіні — не більше того. Натяк, ілюзія, надія. Рефракція світла, порух повітря за вигином камінної сходинки. Неминучий зв’язок між місцем і швидкоплинним часом.

Бо насправді ця історія починається не зі скелетів, що мешкають на цвинтарі Монмартр, а з колоди карт.

З ілюстрованої книжки диявола.

ЧАСТИНА І ПАРИЖ Вересень 1891 року

РОЗДІЛ 1 Париж, 16 вересня 1891 року, середа

Леоні Верньє стояла на сходах палацу Ґарньє, стискаючи сумочку з ремінцем та нетерпляче постукуючи ногою.

Де ж він є?

Сутінки занурювали Пляс дель Опера в шовково-блакитну імлу.

Відчувши, що їй уривається терпець, Леоні насупилась. Ось уже годину чекала вона брата в домовленому місці, ловлячи на собі байдужі погляди бронзових статуй, що прикрашали покрівлю оперного театру. А ще їй доводилося терпіти нахабні погляди живих людей. Леоні дивилась, як під’їжджають і від’їжджають фіакри, приватні карети з піднятим верхом, громадські екіпажі, відкриті всім стихіям, — чотириколісні та двоколки. З них виходили пасажири — цілий потік чорних шовкових циліндрів та вечірніх суконь з демонстраційних залів Мезон Леоті та Шарля Ворта. То була вишукана елегантна публіка, що прийшла на прем’єру, аби показати себе й глянути на інших.

Однак Ансітоля серед прибулих не видно.

Раз Леоні здалося, що вона таки видивилася його серед натовпу. То був якийсь високий і кремезний добродій із ходою та статурою, як у її брата. На відстані їй навіть здалося, що вона побачила зблиск його карих очей та акуратно підстрижені чорні вусики, і вже була підняла руку, щоб помахати. Та цієї миті чоловік обернувся, і Леоні побачила, що то не Анатоль.

Вона знову почала пильно вдивлятися в Авеню дель Опера. Він тягнувся діагонально аж до Луврського палацу як згадка про крихку монархію тих часів, коли знервованому королю Франції закортіло мати зручний і безпечний маршрут під’їзду до місця своїх вечірніх розваг. Вуличні ліхтарі мерехтіли в сутінках, а вікна кафе та барів кидали на тротуар прямокутники яскравого, але м’якого світла. Шипіли й бризкали газові пальники. Повітря довкола Леоні повнилося звуками присмеркового міста, і день поволі поступався місцем ночі. Entre chien et loup. Час, як то кажуть, між собакою та вовком — сутінки. Брязкання упряжі та гуркіт коліс на запруджених вулицях. Цвірінькання пташок на бульварі Капуцинів. Хрипкі вигуки яточників і конюхів та дещо більш милозвучні голоси дівчат, що продають штучні квіти на сходах оперного театру. Тоненькі викрики хлопчиків, готових за один су довести до дзеркального блиску черевики поважних і шляхетних панів.