Гробниця

— Вони називають себе abonnes, тобто абоненти, — відповіла вона, помахуючи віялом. — Чинять спротив виступам усіх нефранцузьких композиторів. Називають себе музичними патріотами. У принципі, я їм трохи співчуваю, але вважаю, що не таким шляхом треба йти.

Леоні кивнула на знак подяки й випросталась у кріслі, дещо заспокоєна невимушеним тоном жінки, хоча заворушення, навпаки, лише дужчало.

Не встигли завмерти в повітрі останні акорди увертюри, як протест почався вже по-справжньому. Коли підняли завісу й поглядам присутніх відкрився хор тевтонських лицарів десятого століття, які стояли на берегах річки Шейльди біля Антверпена, на верхньому ярусі балкона почалася метушня. Приблизно восьмеро чи дев’ятеро чоловіків зірвалися на ноги та зчинили гучну какофонію: вони свистіли, улюлюкали й повільно плескали в долоні. Хвиля невдоволення гойднула партер, прокотилась аж до верхніх рядів і розбилася бризками гучних протестів. Потім почулося глузливе скандування, яке Леоні спочатку не змогла розібрати. Однак його гучність швидко зросла, і вже можна було безпомилково розібрати слова:

Бошів[2] — геть! Бошів — геть!

Протести досягли вух співаків. Леоні побачила, як хористи та виконавці головних ролей обмінялися стривоженими поглядами, і на їхніх обличчях відбилися нерішучість і занепокоєння.

Бошів — геть! Бошів — геть!

Леоні не хотіла, щоб виступ було зірвано, проте водночас вона не могла не зізнатися собі, що така несподівана інтрига викликала в неї захват. Вона стала свідком події, про яку раніше можна було прочитати лише на шпальтах газети «Ле Фігаро».

Правда полягала в тому, що Леоні вже неабияк надокучили обмежені рамки буденного існування, обтяжлива потреба супроводжувати свою маман на занудливі вечірні посиденьки в сірих та одноманітних особняках далеких родичів і колишніх друзів її батька. Їй обридли болісно-нудотні й дріб’язкові розмови з теперішнім материним знайомим — відставним військовиком, котрий ставився до Леоні так, наче вона й досі була дівчинкою в коротенькій спідничці.

Буде що розповісти Анатолю!

Утім, настрій протестувальників почав змінюватись.

Актори, про чиї відчуття було важко здогадатися через товстий шар гриму, й далі співали. І мужньо протримались, аж поки на сцену хтось не кинув пляшку. Вона пролетіла лише за кілька сантиметрів від баса, який виконував роль короля Генріха.

На якусь мить оркестр замовк, і запала глибока й напружена тиша. Здавалось, усі глядачі як один затамували подих, спостерігаючи за пляшкою. Обертаючись наче в уповільненій зйомці, вона зеленувато блиснула в різкому світлі рампи, глухо гупнулась об брезентові декорації та покотилася в оркестрову яму.

В оперну залу враз увірвалася жорстока реальність. На сцені та поза нею зчинився гармидер. Шум посилився. Над головами ошелешеної публіки просвистіла друга пляшка й розбилася, вдарившись у сцену. Якась жінка в першому ряду заверещала й затулила обличчя, а в партері почав ширитися затхлий сморід гнилих овочів.

Бошів — геть! Бошів — геть!

Усмішка на обличчі Леоні змінилася на вираз тривоги та неспокій. По її спині побігли мурахи. Це було щось страшне й огидне, зовсім не схоже на цікаву пригоду. Дівчині стало зле.

Четверо чоловіків, що сиділи ліворуч, скочили на ноги й почали аплодувати в унісон. Спочатку повільно, потім — дедалі швидше. При цьому вони видавали твариноподібні звуки, то хрюкаючи, як свині, то мукаючи, як корови, то мекаючи, як цапи. Із жорстокими та злобливими виразами облич скандували вони антипрусський лейтмотив, підхоплений тепер у кожному куточку оперної зали.

— Бога ради, сядьте, чоловіче!

Якийсь бородатий добродій в окулярах і з землистим обличчям людини, котра все життя мала справу із сургучем, чорнильницею та документами, поплескав одного з протестувальників програмкою по спині.

— Це не те місце і не той час. Будь ласка, сядьте!

— І справді, — погодився його сусід. — Сядьте!

Протестувальник різко обернувся та своєю палицею навідліг ударив чоловіка по пальцях. Заскочений зненацька швидкістю й люттю нападу, бородань зойкнув і впустив програмку. Побачивши на його пальцях краплини крові, сусід підхопився на ноги та, спостерігали на палиці спеціально прикріплений металевий штифт, спробував вихопити її з рук нападника. Проте сильні руки грубо відштовхнули його, і він упав.

Диригент усіляко намагався втримати оркестр під контролем, але музиканти стали перелякано озиратись, і ритм почав збиватися, то надто пришвидшуючись, то занадто уповільнюючись. Аза лаштунками, вочевидь, уже все вирішили. Раптом на сцену вискочили вдягнені в чорне робітники із закоченими по лікті рукавами й почали виводити співаків з-під «обстрілу».

Адміністрація спробувала опустити завісу. Погрозливо просвистівши в повітрі, гирі з брязкотом злетіли вгору. Важка матерія хитнулась і застрягла, зачепившись за декорацію.

Вигуки посилились.