Гробниця

— Знаю, моя маленька, — ніжно мовив Анатоль, пробігши рукою по скуйовдженому волоссю сестри, — але до театру вже прибули військові. Нам треба вшиватися звідси, інакше ми потрапимо між двох вогнів.

— Така ненависть на їхніх обличчях, Анатолю! Вони все поламали й розтрощили. Ти бачив? Бачив? — Леоні відчула, яку ній наростає істерика, підіймаючись від живота до грудей, а потім — до горла. — Вони буквально голими руками зруйнували…

— Пізніше розкажеш, — різко перервав її брат. — А зараз нам треба тікати звідси. Сюди! Мерщій!

Глибоко вдихнувши, Леоні миттю отямилась.

— От і молодчина, — сказав Анатоль, побачивши, як у її очах знову з’явилася рішучість. — А тепер — гайда звідси!

І високий та кремезний Анатоль проклав своїм могутнім тілом дорогу через натовп людей, що панічно тікали з оперної зали.

Проскочивши крізь оксамитові портьєри, брат і сестра опинилися посеред хаосу. Тримаючись за руки, вони побігли повз балкони, а потім униз — парадними сходами. Мармурова підлога, всипана пляшками шампанського, перекинутими цеберками з льодом і програмками, була під їхніми ногами слизькою, як ковзанка. Сковзаючи, та все ж примудряючись триматися на ногах, вони добігли до засклених дверей і вискочили надвір.

І відразу ж почули, як за ними тріснуло й розбилося скло.

— Леоні, сюди!

Якщо раніше дівчині здавалося, що сцена, свідком якої вона стала у Великій залі, була неймовірною у своїй жахливості, то виявилося, що надворі ситуація є значно гіршою. Абоненти, тобто демонстранти-націоналісти, захопили ще й сходи палацу Ґарньє. Озброєні кийками, пляшками та ножами, вони стояли рядами по три й чекали, скандуючи свої гасла. Унизу, на самій Пляс дель Опера, розташувалися шереги солдатів у коротких червоних куртках і золотистих касках. Ставши на одне коліно, вони націлили гвинтівки на демонстрантів, очікуючи команди «Вогонь!».

— Їх тут так багато! — скрикнула Леоні.

Анатоль не відповів і потяг сестру крізь юрбу коло барокового фасаду палацу Ґарньє. Добігши до рогу, він швидко звернув праворуч у вулицю Скріб — геть подалі від напрямку стрільби. Цілий квартал брата й сестру ніс із собою бурхливий людський потік. Вони міцно вхопилися за руки, щоб не загубити одне одного, а їх зіштовхувало, підкидало й вертіло, наче тріски у швидкоплинній річці.

Та все ж Леоні відчула себе в безпеці, хоч і ненадовго. Бо з нею був Анатоль.

Раптом пролунав поодинокий постріл із гвинтівки. На якусь мить людська хвиля завмерла — і покотилась далі. Леоні відчула, що туфлі-човники на її ногах розстебнулись і ось-ось поспадають, а її кісточок торкаються важкі черевики чоловіків, і час від часу вони наступають на роздертий край її сукні. Їй заледве вдавалося зберігати рівновагу й не падати. Позаду бабахнув гвинтівковий залп, і в повітрі свиснули кулі. Єдиною точкою опори в навколишньому хаосі залишалася рука Анатоля.

— Тримай міцніше! — перелякано скрикнула Леоні.

Раптом повітря розчахнув потужний вибух, і під ногами втікачів здригнулася земля. Леоні, напівобернувшись, побачила, як над оперним театром у небо піднявся брудно-сірий гриб із пилюки й диму. А потім бруківку потряс іще один вибух. Здалося, довколишнє повітря спочатку застигло, а потім наче зібгалося.

Гармати! Вони стріляють із гармат!

Та ні, то, мабуть, петарди.

Леоні верескнула й міцніше вхопила Анатоля за руку. І вони кинулися вперед — навмання, втративши відчуття часу та місця, гнані самим лише тваринним інстинктом, який не давав їм зупинитись і змушував бігти далі, аж поки ввесь цей гармидер, кров і пилюка не залишаться далеко позаду.

Леоні відчула, як накочується втома, як слабнуть її ноги, але вона все бігла, поки ставало сил. Мало-помалу натовп рідшав, і нарешті вони опинились на тихій вулиці, далеко від пострілів, вибухів та гарматних жерл. Ноги Леоні мліли від виснаження, а по розпашілому обличчю котилися краплини поту.

Зупинившись, вона знесилено сперлася рукою на стіну будинку. Її серце несамовито калатало. У вухах та скронях гупала кров — важко й гучно.

Анатоль зупинився й теж прихилився до стіни. Леоні обм’якла та повисла на ньому; каштанове волосся шовковою шаллю впало їй на спину, і вона відчула, як брат турботливо обійняв її за плечі.

Леоиі судомно ковтала нічне повітря, намагаючись відсапнути. Стягнувши з себе брудні рукавички, закаляні пилюкою та сажею паризьких вулиць, вона кинула їх на тротуар.

Анатоль пригладив своє густе чорне волосся, що розтріпалося по його високому чолу й гострих вилицях. Попри регулярні заняття фехтуванням, він теж важко дихав.

Хоч як це було дивно, але на його обличчі промайнула легка посмішка.

Деякий час вони мовчали. Єдиним звуком було їхнє важке хекання, від якого в холодне вересневе повітря здіймалися білі хмаринки пари. Нарешті Леоні оговталась.

— Чому ти спізнився? — спитала вона таким суворими тоном, наче за останню годину нічого не трапилось.