Публіка покидала приватні ложі. Розгойдуючи перами, виблискуючи золотими прикрасами та шелестячи шовком, багатії квапливо посунули до виходів. Потім бажання залишити залу охопило й верхні ряди, де перебувала більшість націоналістично налаштованих протестувальників, а невдовзі воно поширилося на бельетаж і партер. Ряди позаду Леоні теж майже спорожніли; публіка покидала свої місця та скупчувалась у проходах. З усіх куточків Великої зали чулося, як різко ляскали відкидні сидіння, — то люди вставали зі своїх місць. На виходах раз по раз брязкали на поперечках мідні кільця важких оксамитових портьєр, що їх рвучко відкидали вбік невдоволені глядачі, виходячи з приміщення.
Одначе протестувальники ще не досягли своєї мети — повністю зірвати виставу. І сцена знову зазнала обстрілу. У її бік полетіли пляшки, каміння, цеглини та гнилі овочі. Оркестранти похапцем звільнили яму, прихопивши з собою дорогоцінні ноти, інструменти й футляри. Проштовхуючись крізь ряди стільців і дерев’яних підставок, вони попрямували до виходу під сценою.
Нарешті в щілині між не до кінця опущеною завісою та сценою виник директор театру й став закликати до спокою. Його обличчя вкривали рясні краплини поту, і він разу раз витирався змокрілим носовиком.
— Мадам і мосьє! Будь ласка, заспокойтеся! Благаю вас!
Директор був статечним чоловіком, однак ані його голос, ані його поведінка не навіювали поваги й бажання підкоритися. Леоні бачила, як, перелякано вирячивши очі, він безладно вимахував руками, даремно намагаючись хоч якось упорядкувати хаос, котрий розростався дедалі більше.
Надто мало, надто пізно.
Просвистів іще один «снаряд»; цього разу не пляшка й не цеглина, а дровиняка з повбиваними в неї цвяхами. І влучила директорові просто в лоб. Той заточився й позадкував, притиснувши руку до обличчя. Крізь пальці з рани бризнула кров, і він, зібгавшись, наче ганчір’яна лялька, завалився набік на сцену.
Від побаченого хоробрість остаточно полишила Леоні.
Треба негайно забиратися звідси.
Не на жарт перелякавшись, вона почала безпорадно озиратись, але враз збагнула, що потрапила в пастку: ззаду та з боків її підпирав натовп, а спереду шлях до відступу перекривали смертоносні предмети, що час від часу гепались об сцену. Леоні подумала, що можна вибратися, перескакуючи через сидіння, і вона вхопилася за спинку. Та, як з’ясувалось, оздоблена намистинами пелена її сукні зачепилася за металевий шворінь під сидінням. Дівчина нахилилась і з наростаючим розпачем почала шарпати сукню тремтливими пальцями, намагаючись висмикнути її та вивільнитися.
Аж раптом залою прокотився новий войовничий поклик:
— Геть! Геть!
Леоні глянула вгору.
Що ж тепер буде? Заклик підхопили в усіх куточках зали.
— Геть! Уперед! В атаку!
Наче хрестоносці підчас облоги замку, так звані «абоненти» кинулися вперед, вимахуючи палицями та кийками. То тут, то там блискали леза ножів. Леоні всю затрусило від страху. Вона збагнула, що протестувальники збираються штурмувати сцену та що вона перебуває якраз на їхньому шляху.
А в залі маска пристойності паризького світського товариства (а радше те, що лишалося від неї) остаточно тріснула й розсипалася на друзки. Тих, хто ще не встиг покинути приміщення, охопила паніка. Адвокати й газетярі, художники й учені, банкіри й державні службовці, куртизанки й доброчесні панії — усі вони розпачливо кинулись до дверей, відчайдушно намагаючись уникнути насильства.
Sauvez qui peut! — Рятуйся, хто може! І як може.
Націоналісти-демонстранти рушили до сцени. З військовою чіткістю вимаршовували вони з усіх куточків зали, перебираючись через сидіння та перегородки. Невдовзі вони вщерть заповнили оркестрову яму й увесь простір аж до кону. Леоні знову смикнула сукню. Потім дужче. Іще дужче. Почувся тріск тканини, і вона, нарешті, вивільнилася.
— Кляті боші! Ельзас — це Франція! Лотарингія — це Франція!
Протестувальники почали зривати куліси та перекидати й трощити декорації. Намальовані дерева, річку, валуни й камені, а також міфічних вояків десятого століття сплюндрував цілком реальний озвірілий натовп століття дев’ятнадцятого. Сцену вкрили дерев’яні тріски, шматки брезенту й пилюка. Уявний світ Лоенґріна потерпів нищівну поразку.
Та невдовзі нападники наштовхнулися на спротив. Невеличкий загін, що якимось чином організувався в партері з ідеалістично налаштованих молодиків і ветеранів минулих кампаній, кинувся вслід за націоналістами на сцену. Його учасники вибили двері, що сполучали залу з тильною частиною приміщення, і, вискочивши на кін біля лаштунків, об’єднали свої зусилля з технічним персоналом, який наступав на антипрусських націоналістів між задниками та складом декорацій.
Леоні спостерігала — нажахана, але водночас і заворожена цим видовищем. Якийсь уродливий молодик, іще майже хлопчина, з довгими підкрученими вусами та в явно завеликому позиченому костюмі, кинувся на ватажка протестувальників. Ухопивши того за шию, він спробував був повалити його, але натомість сам опинився на підлозі. Отримавши кованим чоботом у живіт, хлопець заверещав від болю.