Гробниця

— Геть бошів! Хай живе Франція!

Жадоба крові охопила учасників бійки. Її жорстокість наростала, і Леоні бачила, як очі чоловіків запалали несамовитою люттю. Щоки розпашілися, укрившись лихоманковим рум’янцем. «Припиніть, благаю вас!» — вигукнула вона, але ніхто її не почув, а ймовірний маршрут утечі й досі лишався заблокованим.

Леоні відсахнулася: то ще одного робітника сцени скинули з підмостків. Зробивши сальто над спорожнілою оркестровою ямою, він ударився в мідну поперечину. Його скалічена рука неприродно вивернулась і обвисла. Очі так і лишилися розплющеними.

Треба тікати назад. Назад!

Але тепер здавалося, що ввесь світ потонув у крові, розтрощених кістках і покаліченій плоті. Леоні не бачила довкола себе нічого, крім спотворених ненавистю чоловічих облич. За якихось п’ять футів від того місця, де вона стояла, заклякши від страху, показався чоловік. Він повз навколінки, а за ним тягнулися розірвані жилетка й піджак. Своїми долонями він залишав на дошках сцени криваві сліди.

Над ним змахнули ножем.

Ні!

Леоні спробувала була застерегти нещасного, але від переляку втратила голос. Смертоносне знаряддя впало додолу. Увійшло в плоть. Чоловік послизнувся й важко завалився набік. Зиркнувши вгору, на нападника, він уздрів ніж і виставив руку, намагаючись захиститися. І знову лезо впало вниз. І знову ввійшло в плоть. Чоловік заволав, а ніж витягли та знову глибоко загнали йому в груди.

Чоловік засіпався, як маріонетка в ляльковому театрі на Єлисейських Полях, його руки й ноги обм’якли, і він нерухомо закляк.

Леоні з подивом виявила, що плаче. А потім її знов охопив страх. Сильніший, аніж будь-коли. «Будь ласка!» — вигукнула вона. — «Пропустіть мене!»

Леоні спробувала проштовхнутись, але вона була надто маленькою, надто легкою. Дорогу до виходу їй застувала юрма людей, а центральний прохід уже теж був заблокований барикадою зі стільців із кармазиновою оббивкою. А на розкидані під сценою нотні аркуші дощем упали іскри, що посипалися з газових пальників. Шипучі помаранчеві бризки, жовтогарячий вогонь паперу — і ось уже з нижньої частини кону повалив дим.

Пожежа! Пожежа!

Від цих вересків у залі зчинилася ще більша паніка. Усім одразу ж пригадалися події п’ятирічної давнини, коли вогняне пекло, що вибухнуло в Театрі комедії, забрало життя понад вісімдесяти людей. «Пропустіть мене, благаю!» — скрикнула Леоні.

Проте ніхто на неї не зважав. Підлогу під її ногами тепер укривав килим із кинутих програмок, капелюшків із перами, лорнетів і театральних біноклів, розтрощених черевиками. Вони були схожі на поламані кості в древній гробниці.

Леоні не бачила перед собою нічого, крім ліктів та лисин, але вперто й важко, крок за кроком, просувалася вперед. Нарешті їй таки вдалося дещо віддалитися від епіцентру бійки. Раптом вона відчула, як літня жінка біля неї спіткнулась і почала падати.

Її ж затопчуть!

Леоні хутко простягла руку й ухопила жінку за лікоть. Рука під накрохмаленою матерією виявилася тонкою, як жердина.

— Я ж тільки музику хотіла послухати! — хлипала жінка. — Хіба мені не все одно — німецька вона чи французька! Невже ж таке страхіття можливе в наш час! Хто б міг подумати, що це може трапитися знову!

Спотикаючись і похитуючись, Леоні рухалася вперед, тягнучи на собі всю вагу старої жінки. І з кожним кроком цей тягар ставав дедалі важчим, бо старенька поступово непритомніла.

— Лишилося ще трішки! Тримайтеся, будь ласка! — скрикнула Леоні, намагаючись будь-що втримати жінку на ногах.

Ми майже біля дверей. Ще трохи — і ми врятовані!

Нарешті вона побачила знайому ліврею швейцара.

— Допоможіть же мені, Бога ради! — вигукнула дівчина. — Сюди! Мерщій!

Швейцар слухняно підкорився. Не промовивши ні слова, він звільнив Леоні від її ноші, підхопив стареньку на руки й поніс до Гранд-фойє.

Ноги Леоні підгиналися від утоми й нервового виснаження, але вона силою волі примушувала себе рухатися вперед. Зосталося лише кілька кроків.

Раптом хтось схопив її за руку.

— Ні! — вигукнула Леоні. — Відпустіть!

Вона нікому не дозволить затягти себе всередину, де вирує пожежа та шаленіє натовп, а проходи завалено саморобними барикадами зі стільців! Леоні вдарила навмання, але промахнулася.

— Не торкайтеся мене! — несамовито заверещала вона. — Відпустіть!

РОЗДІЛ 3

— Леоні, це я. Леоні!

Чоловічий голос, знайомий та заспокійливий. Запах сандалової олії для волосся й турецького тютюну.

Анатоль? Звідки він тут?

Раптом сильні руки обійняли її за талію та вихопили з натовпу.

Леоні розплющила очі.

— Анатолю! — вигукнула вона, обхопивши брата руками за шию. — Де ти був? Чому ти спізнився? — І від обіймів Леоні перейшла до нападу, люто забарабанивши кулаками по грудях брата. — Я на тебе чекала, чекала, а ти так і не прийшов. Як же ти міг мене полишити, коли тут таке коїться…

— Знаю, — швидко відповів Анатоль. — Знаю: ти маєш повне право шпетити мене, але не зараз. — Її лють минула так само хутко, як і з’явилася. Раптом відчувши втому та виснаження, Леоні знесилено опустила голову на широкі груди свого кремезного брата.

— Я бачила, як…