Гробниця

У самому кінці березня, коли негода на кілька днів затримала їх удома, Леоні знічев’я взяла перо й написала листа колишньому приятелеві Анатоля — Ашилю Дебюссі. Вона знала, що тепер він воліє називатися Клодом Дебюссі, проте ніяк не могла наважитися звертатись до нього таким чином.

Листування допомогло заповнити порожнечу в її одноманітному житті та, що було найважливішим для її розбитого серця, підтримувало ту невидиму нитку, яка пов’язувала її з Анатолем. Ашиль розповів їй, що відбувалося на вулицях і бульварах, котрі були колись для неї й Анатоля домівкою, переповів плітки про конфлікти в Академії, про авторів у фаворі та про тих, хто знемилів, про суперечки між художниками, про зневажених композиторів, про скандали й амурні історії.

Леоні було байдуже до світу, що здавався їй тепер таким далеким, таким недосяжним, але все це нагадувало їй про розмови з Анатолем. Подекуди, в старі добрі часи, коли він повертався з Ашилем із вечірки в салоні «Ле Ша нуар», Анатоль заходив до неї в спальню й стомлено падав у фотель біля її ліжка. Леоні, визираючи з-під ковдри, зацікавлено слухала його розповіді.

Дебюссі писав здебільшого про себе, аркуш за аркушем укриваючи своїм схожим на павутиння почерком. Та Леоні не нарікала. Це відвертало її думки від власного горя. Вона сміялася, читаючи про його недільні відвідини церкви Сен-Жерве зі своїм другом-атеїстом, куди вони ходили послухати григоріанський спів. Вони навмисне сідали спинами до вівтаря, виявляючи в такий спосіб свою зневагу і до пастви, і до священика, що правив службу.

Леоні не могла покинути Ізольду, навіть якби була вільною від обов’язку та мала змогу подорожувати. Думка про повернення до Парижа була надто болісною. Бо було ще зарано. На її прохання Ашиль та Габі Дюпон регулярно відвідували цвинтар Семетьер де Пассі, де клали квіти на могилу Маргарити Верньє. Ашиль написав, що її гробниця, спорудження котрої як прощальний прояв щедрості оплатив Дюпон, розташовувалась неподалік від могили художника Едуарда Мане. Тихе, затінене місце. Леоні подумала, що її матері мабуть, сподобалось би лежати в такій компанії.

Погода змінилась, коли настав квітень. Він з’явився, немов генерал на бойовищі. Агресивний, шумний, войовничий. Купи хмар стрімко неслися над вершинами гір. Дні ставали дедалі довшими, ранки — світлішими. Маріета дістала свої голки та нитки. Вона розшила сорочки Ізольди та зробила вставки в її спідниці, щоб припасувати їх до змін у її фігурі.

Пробивши зашкарублу кірку на поверхні землі, червоні, білі та рожеві польові квіти несміливо підставили сонцю свої личка. Кольорові цятки, наче краплини фарби, що падали з пензля, більшали, множились і вібрували в довколишній зелені.

Прийшов навшпиньках сором’язливий травень, провіщаючи довші літні дні та сонячні зайчики на тихих плесах. Приїжджаючи до Рен-ле-Бена, Леоні часто ходила в гості до мосьє Беяра або зустрічалася з мадам Буск, щоб попити чаю у вестибюлі готелю «Де ля Рен». Побіля скромних міських будинків співали канарейки, клітки з якими з приходом тепла повісили надворі.

Цвіли лимони й помаранчі, і різким запахом їхніх квітів повнились вулиці. На кожному розі з візків продавали ранні свіжі фрукти, привезені через гори з Іспанії.

Аж ось і Домен де ля Кад забуяв красою під бездонним синім небом. Яскраве червневе сонце освітило блискучі білі піки Піренеїв. Нарешті настало довгоочікуване літо.

З Парижа Ашиль написав, що нарешті метр Метерлінк надав йому дозвіл покласти на музику його нову драму — «Пеллеас і Мелізанда». Він прислав їй також примірник роману Золя «Розгром», дії якого відбувалися влітку 1870 року під час франко-прусської війни. До книжки Дебюссі додав записку, у якій ішлося про те, що він знає: ця книга неабияк зацікавила б і Анатоля, як і самого Дебюссі, бо обидва вони були синами засуджених комунарів. Леоні заледве дочитала цей роман, проте її втішило те, що Ашиль зробив їй такий інтелектуальний подарунок.

Вона не дозволяла собі навіть подумки повертатися до карт Таро. У її свідомості вони пов’язувалися з трагічними подіями напередодні Дня всіх святих, і хоча їй так і не вдалось умовити панотця Соньєра розповісти про те, що він бачив і робив на прохання її дядька в гробниці, вона добре пам’ятала застереження мосьє Беяра, що диявол Асмодей вештається долинами в лихі часи. І хоча Леоні й не вірила в такі забобони (принаймні, так вона себе переконувала), їй не хотілося ризикувати, бо це могло б спричинити повторення колишніх жахіть.

Вона запакувала свій незакінчений комплект малюнків. Вони були надто болісним нагадуванням про брата й матір. Диявол і Вежа так і лишились ненамальованими. І ніколи Леоні більше не ходила до просіки, обабіч якої росли кущі ялівцю. Її близькість до галявини, де відбулася дуель, краяла їй серце. Дівчина навіть думати не хотіла про те, щоб вирушати в тому напрямку.

Перейми почалися в Ізольди вранці у п’ятницю 24 червня, на день святого Іоанна Хрестителя.