Гробниця

Мосьє Беяр, маючи розгалужену потаємну мережу друзів і знайомих, забезпечив послуги бабки-повитухи зі свого рідного села Лос-Серес.

І вона, і сестра-акушерка прибули якраз учасно перед пологами.

Під обід перейми почастішали. Леоні витерла Ізольді лоба холодною вологою хусткою й розчинила вікна, щоби впустити в кімнату свіже повітря та пахощі ялівцю й жимолості, що росли неподалік у парку. Маріета злегка змочила вуста Ізольди губкою, просякнутою солодким білим вином і медом.

Надвечір Ізольда без будь-яких ускладнень народила хлопчика. Він був у доброму здоров’ї й верещав на ввесь будинок, демонструючи неабияку силу своїх маленьких легенів.

Леоні сподівалася, що з народженням дитини почнеться остаточне одужання Ізольди, що вона стане менш апатичною, менш уразливою, менш відстороненою від навколишнього світу. Леоні, як і вся челядь, мала надію, що з появою дитини, сина Анатоля, в Ізольді знову прокинуться такі потрібні їй любов і бажання жити.

Проте невдовзі після пологів на Ізольду немов упала чорна тінь. Вона турбувалася про здоров’я свого сина, а сама боролась і страждала, намагаючись не зазнати тієї самої жахливої депресії, що спіткала її відразу після вбивства Анатоля. Її крихітний синок, як дві краплини води схожий на свого батька, радше нагадував Ізольді про невіджалувану втрату, аніж давав їй сенс жити.

Невдовзі знадобилися послуги годувальниці.

Минало літо, а стан Ізольди не поліпшувався. Вона здавалася милою й доброзичливою, коли було треба, доглядала за сином, однак у вільні години жила у світі своїх химер, безкінечно переслідувана голосами, що звучали в її голові.

Тимчасом як Ізольда була байдужо-відстороненою, Леоні полюбила свого племінника цілковито й безумовно. Луї-Анатоль був веселим і життєрадісним хлопчиком. Від батька він успадкував чорне волосся Та довгі вії, що обрамляли гарні сірі очі, які дісталися йому від матері. У захопленні від його товариства Леоні забувала, інколи на цілі години, про трагедію, що їх спіткала.

У страшенно спекотні дні липня й серпня Леоні часто прокидалася вранці з відчуттям надії та з легкістю в серці, але невдовзі спогади темною хмарою знову поверталися до неї. Та її любов і рішучість захистити сина Анатоля від лиха допомагали їй зберігати самовладання.

РОЗДІЛ 89

Осінь 1892 року поволі перекотилась у весну 1893, а Констант так і не з’являвся в Домен де ля Кад. Леоні поволі утвердилась у думці, що він таки помер, хоча була б рада мати достовірне підтвердження цього.

Як і торік, серпень 1893 був сухий і жаркий, мов у Сахарі. Посуха змінилася зливами, що впали на ввесь Лангедок і змили в долинах великі ділянки землі, відкривши під її шаром стародавні печери та схованки.

Ашиль Дебюссі виявився справним дописувачем. У грудні він надіслав чергового листа з різдвяними віншуваннями й розповів Леоні, що Національна спілка композиторів збиралася в одному з концертів представити його твір, прелюдію до «Післяполудневого відпочинку фавна», задуману як першу частину сюїти з трьох частин. Читаючи натуралістичний опис відпочинку фавна на просіці, Леоні згадала прогалину в лісі, у якій два роки тому знайшла колоду карт. На мить у неї виникла спокуса сходити в те місце й перевірити, чи й досі вона там.

Проте вона цього не зробила.

Її світ був окреслений не паризькими бульварами та проспектами, а буковим лісом на сході, під’їзною алеєю на півночі й галявинами на півдні. Її тримала на світі лише любов до маленького хлопчика та ніжна приязнь до прекрасної, але хворої жінки, про яку вона пообіцяла піклуватися.

Луї-Анатоль невдовзі став улюбленцем містечка та прислуги, що називала його pichon, тобто малий. Він був пустотливий, але завжди чарівний, увесь час про щось розпитував і чимось цікавився, і в цьому був більше схожий на свою тітку, а не на загиблого батька. Одначе малюк умів також слухати. Коли Луї-Анатоль підріс, Леоні стала гуляти з ним стежинами та парками маєтку. Або його брав із собою рибалити Паскаль, котрий навчив хлопчика плавати в озері. Вряди-годи Маріета дозволяла йому пошкребти ложкою змішувальну макітру, у якій вона готувала якісь ласощі — то малинове суфле, то шоколадний пудинг. Інколи малий, стоячи на триногому ослінчикові, упритул присунутому до столу, з фартухом на шиї, що сягав йому до п’ят, пробував місити тісто для хліба, а Маріета підстраховувала його ззаду, щоб він не впав.

Коли Леоні брала племінника з собою до Рен-ле-Бена, його улюбленою розвагою було сидіти у вуличному кафе, яке так любив Анатоль. Кучерявий, одягнений у сорочечку з комірцем і вельветові бриджі, звужені в колінах, він сидів, звісивши ноги, на високому дерев’яному стільці, наминаючи шоколадне морозиво й попиваючи вишневий сироп і свіжий яблучний сік.

На його третій день народження мадам Буск подарувала Луї— Анатолю бамбукову вудку. А наступного Різдва метр Фроміляж прислав коробочку олов’яних солдатиків хлопцю та святкові побажання для Леоні й Ізольди.