Гробниця

— Я не впевнена, що добре розумію вас, мосьє Беяр, — обережно сказала вона.

— Та то я так, — тихо мовив він. І знову вираз його обличчя набув твердості й рішучості. — Якби я це знав, то ніколи б не поїхав з Рен-ле-Бена, — зітхнув старий. — Утім, я скористався своєю мандрівкою, щоб приготувати безпечне місце для вас та Луї-Анатоля.

Зелені очі Леоні широко розплющились від подиву.

— Таж я вперше подумала про це лише тиждень тому! — ошелешено вигукнула вона. — Навіть менше. А вас не було аж десять місяців. Звідки ви могли…

Беяр осміхнувся.

— Просто я давно передбачав, що, на жаль, через деякий час доведеться піти на такий крок.

— Але ж звідки…

Старий заспокійливо підняв руку.

— Ваші припущення є слушними, мадемуазель Леоні. Віктор Констант дійсно перебуває неподалік від Домен де ля Кад.

Леоні заклякла на місці.

— Якщо ви маєте такі докази, то мусите сповістити представників влади. Досі вони відмовлялися сприймати мої побоювання всерйоз.

— Я не маю доказів, лише тверде переконання. І я впевнений, що він прибув сюди не просто так. Ви мусите покинути маєток сьогодні вночі. Мій будинок готовий і чекає на вас. Я дам розпорядження Паскалю. — Беяр помовчав. — Він і Маріета — наскільки я знаю, його дружина — вони поїдуть з вами?

Леоні кивнула.

— Я потайки повідомила їм про свої наміри.

— Ви можете залишатися в Лос-Сересі стільки, скільки вам буде потрібно. Поки не з’явиться можливість безпечно повернутися до Домен.

— Я дуже вдячна вам, мосьє Беяр.

Зі слізьми на очах Леоні оглянула кімнату.

— Так шкода залишати цей будинок! — тихо сказала вона. — Для моєї матері й Ізольди це було нещасливе місце, але для мене, попри всі лиха, що тут трапились, воно стало домівкою. — Леоні замовкла, а потім стиха додала: — Хочу вам у дечому зізнатися, мосьє Беяр.

Старий насторожився.

— Шість років тому я обіцяла вам, що не повертатимусь до гробниці, — промовила вона. — І я виконала свою обіцянку. Але стосовно карт я мушу сказати вам, що коли того дня… перед дуеллю Анатоля, я поїхала від вас…

— Я пам’ятаю, — лагідно мовив старий.

— Мені чомусь захотілося повернутись додому через ліс і спробувати самій знайти схованку. Я просто хотіла сама себе перевірити, чи спроможуся я знайти карти Таро.

Леоні глипнула на мосьє Беяра, очікуючи побачити на його обличчі розчарування й осуд. Однак на її превеликий подив старий осміхався.

— І ви знайшли те місце.

Це було твердження, а не запитання.

— Так, знайшла. Але даю вам слово, — хутко докинула Леоні, — що, подивившись на карти, я таки повернула їх до схованки. — Вона затнулась. — Утім, тепер, перед від’їздом, я не можу залишити їх тут. Констант може знайти їх, і тоді…

Поки вона говорила, Одрік Беяр засунув руку в кишеню свого світлого костюма. Звідти він видобув уже знайомий квадратний пакунок у чорному шовку й розгорнув його. Зверху колоди показалося зображення Сили.

— Вони вже у вас! — вигукнула Леоні, підходячи до Беяра. І відразу ж зупинилася. — Ви знали, що я там була?

— Оскільки ви потрудилися залишити там свої рукавички. Хіба ви не пам’ятаєте?

Леоні густо почервоніла аж до кінчиків вух.

Старий згорнув чорний шовк.

— Я пішов туди, бо, як і ви, вважаю, що ці карти не мають потрапити до рук такої людини, як Віктор Констант. До того ж… — Він на мить замовк. — Мені здається, що вони нам знадобляться.

— А ви ж самі застерігали мене проти того, щоб користатися магічною силою цих карт, — заперечила Леоні.

— Якщо немає жодного іншого виходу, то це доведеться зробити, — тихо відказав старий. — І я боюся, що такий час настав.

Леоні відчула, як її серце закалатало з шаленою швидкістю.

— Їдьмо зараз. Негайно. — Їй раптом стало страшенно незручно у своїх важких зимових спідницях і шерстяних панчохах. Вони стали якісь кусливі й неприємні на дотик. Здавалося, прикрашені перлинами гребінці, подарунок Ізольди, впилися їй у голову наче зуби якоїсь кровожерної істоти. — Їдьмо. Зараз же.

Раптом їй пригадалися перші щасливі тижні в Домен де ля Кад — у компанії Анатоля й Ізольди — перед тим, як упало лихо. Пригадалося, що тієї далекої осені 1891 року вона — після яскравих вогнів Парижа — понад усе боялася непроглядної темряви.

Як давно то було!

Леоні була тоді зовсім іншою людиною, невинним дитятком, котрого ще не торкнулися морок і горе. Сльози затуманили їй очі, і вона заплющила їх.

Гупання кроків у залі раптово перервали її спогади. Леоні рвучко скочила на ноги й обернулась у напрямку шуму — і саме цієї миті двері з грюкотом розчинились і в кімнату влетів Паскаль.

— Мадамо Леоні, сеньйоре Беяр! — вигукнув він. — Тут… якісь чоловіки. Вони вже проникли в маєток, вибивши браму!

Леоні підбігла до вікна. Удалині вона побачила низку палаючих смолоскипів, які золотими й охровими цятками мерехтіли на тлі чорного нічного неба.

А потім, уже зовсім близько, почувся дзенькіт розбитого скла.

РОЗДІЛ 94

Луї-Анатоль, вирвавшись із рук Маріети, вбіг у кімнату й кинувся в обійми Леоні. Його нижня губа тремтіла, він був блідий, проте намагався не показувати свого страху й навіть спробував осміхнутися.

— Хто вони? — спитав він тоненьким голосочком.