Гробниця

Леоні міцно притиснула його до себе.

— Погані люди, мій маленький.

Вона повернулася до вікна й стала вдивлятись у темряву, притуливши руку до скла, щоб світло не заважало бачити. Натовп був іще далеко, але прудко наближався до будинку. Кожен нападник тримав в одній руці смолоскип, а в іншій — якусь зброю. Вони були схожі на армію, що виходить на передові позиції. Леоні подумала, що ці люди лише чекають наказу Константа.

— Їх так багато, — прошепотіла вона. — Як же йому вдалося підбурити проти нас ціле місто?

— Він зіграв на притаманній простому народові забобонності, — відповів Беяр. — Хай би ким були ці люди — республіканцями чи роялістами, — але всі вони в дитинстві чули розповіді про тутешнього демона, що чатує на свою жертву.

— Про Асмодея.

— У різні часи він мав різні імена, проте зовнішність його є тією самою. І навіть коли добропорядні мешканці міста вдень присягають, що не вірять у такі історії, то вночі їхня глибша, древніша підсвідомість пошепки промовляє до них із темряви. Вона розповідає їм про надприродних істот, що шматують своїх жертв і яких не можна вбити, а також про похмурі потаємні місця, де павуки плетуть своє павутиння.

Леоні знала, що Беяр має рацію. Їй швидко пригадався той вечір, коли в оперному театрі вибухнуло заворушення. І ненависть, яку вона буквально на тому тижні бачила в Рен-ле-Бені в обличчях людей, які іде недавно ставились до неї так доброзичливо. Леоні знала, як швидко й легко жага крові може охопити юрбу.

— Мадамо! — тривожним голосом гукнув їй Паскаль.

Леоні помітила, що полум’я смолоскипів, яке танцювало в чорному нічному небі, уже освітлює каштани на під’їзній алеї, поблискуючи на мокрому листі. Вона відступила від вікна й закрила його шторою.

— На той світ загнав мого брата й Ізольду, але йому й досі мало, — прошепотіла Леоні. Вона глянула на чорняву голівку малого, який тулився до неї, — чи раптом він не почув її слів?

— А чи не можна з ними поговорити? — спитав хлопчик. — Сказати, щоб вони дали нам спокій?

— Час для розмов минув, мій юний друже, — відповів Беяр. — Завжди настає такий момент, коли бажання діяти — навіть заради чогось хибного й лихого — стає сильнішим за бажання слухати й мислити.

— Нам доведеться з ними битись?

Беяр посміхнувся.

— Добрий солдат знає, коли виступити проти ворога, а коли слід відступити. Зараз ми воювати не будемо.

Луї-Анатоль кивнув.

— Чи є якась надія? — пошепки спитала Леоні.

— Надія є завжди, — тихо відповів Беяр. Вираз його обличчя посуворішав. Він обернувся до Паскаля. — Екіпаж готовий?

Паскаль кивнув.

— Готовий і чекає на галявині біля гробниці. Він має бути досить далеко, щоб не привертати уваги натовпу. Я сподіваюся, що зможу вивезти вас звідси так, що ніхто не побачить.

— От і добре. Ми вийдемо крізь задні двері й подамося навпростець до лісу, благаючи Бога, щоб об’єктом їхнього нападу став насамперед сам будинок.

— А як же слуги? — спитала Леоні. — Вони теж мусять піти.

Широке й безхитрісне обличчя Паскаля густо почервоніло.

— Вони не хочуть іти, — сказав він. — Вони бажають захищати будинок.

— Я не хочу, щоб хтось із них через нас постраждав, Паскалю, — заперечила Леоні.

— Я перекажу їм, мадамо, але не думаю, що від цього їхня рішучість ослабне.

Леоні побачила, що в його очах блищать сльози.

— Дякую, — тихо сказала вона.

— Паскалю, ми захищатимемо твою Маріету, аж поки не прийдемо до тебе.

— Дякую, сеньйоре Беяр.

Паскаль нахилився, поцілував свою дружину та вийшов із кімнати.

На мить запала тиша. А потім на них знову важким тягарем упала вся серйозність ситуації, спонукаючи діяти швидко й рішуче.

— Леоні, візьміть лише найнеобхідніше. Маріето, принесіть валізу й пальто мадам Леоні. Подорож буде тривалою й холодною.

Маріета ледве стримала ридання.

— У моїй валізі, Маріето, яка вже зібрана, є невеличкий футляр, що лежить у скриньці з шитвом. Там малюнки, приблизно отакого розміру, — показала Леоні руками. — Скриньку візьми з собою. Бережи її, але футляр принеси мені, добре?

Почекавши, поки вона піде, Леоні обернулась до мосьє Беяра.

— Це також і не ваша битва, Одріку, — сказала вона.

— Саже, — тихо сказав він. — Друзі називають мене Саже.

Леоні посміхнулася, втішена таким несподіваним виявом довіри.

— Прекрасно, Саже. Якось ви мені казали — давно, кілька років тому, що моя допомога знадобиться не мертвим, а живим. Пам’ятаєте? — Вона глянула на хлопчика. — Найважливіше зараз — це він. Якщо ви зараз візьмете його з собою, то принаймні я знатиму, що свій обов’язок виконала.

Він усміхнувся.

— Кохання, правдиве кохання, ніколи не вмирає, Леоні. Твій брат, Ізольда, твоя мати — усі вони це знали. Вона будуть із тобою завжди.

Леоні пригадала слова Ізольди, коли вони сиділи з нею на лавці поблизу озера наступного дня після званої вечері в Домен де ля Кад. Жінка розповідала їй про кохання до Анатоля, хоча Леоні тоді ще про це не знала. Про кохання таке палке, що без нього життя Ізольди стало нестерпним. І Леоні самій закортіло так само сильно когось покохати.